Стара фортеця

Вся ця юрба вийшла на майдан і вишикувалася біля дерев'яного помосту, поряд з генералами і офіцерами, на ліпому фланзі військ Пілсудського. Кляті служки заступили своїми корогвами все. Довелося шукати зручне місце, звідки парад було б видно краще. Разом з іншими учнями чи пробралися через чорний хід до гімназії й вибігли на балкон.

З цього балкона було добре видно весь майдан — рівні голубуваті ряди піхоти, познанських уланів з біло-малиновими прапорцями на гострих піках, заквітчаний сосновими гілками дерев'яний поміст, збудований посередині майдану.

На поручнях помосту були прибиті картонні щитки з коронованими орлами.

Не встигли ми як слід розглянути всіх на майдані, як на дощаний поміст виліз військовий ксьондз у насунутій на лоб кумедній оксамитній шапочці й став виголошувати промову. Говорив він голосно, вигукуючи окремі слова так, наче команду подавав. Я ніколи не думав, що ксьондзи вміють тик кричати. Ксьондз вихвалявся, що армія Пілсудського на три дні розправиться з більшовиками і що «білий коронований орел гордо замайорить над дзвіницями Москви».

— Та земля, на яку ступила нога легіонера, навіки залишиться нашою! — вигукнув наостанку ксьондз і міцно тупнув ногою.

Поміст захитався і раптом із страшним тріском, наче підрубане дерево, впав на майдан, а військовий ксьондз, дригаючи ногами, полетів просто на каміння.

Ох і сміялися ж ми тоді!

Та й не тільки ми сміялися. Навіть петлюрівці, які стояли поблизу і які покликали собі на допомогу завойовувати Україну легіонерів Пілсудського, і ті реготали.

Промова ксьондза їм дошкулила. Хоч Петлюра й віддав Пілсудському Західну Україну за допомогу директорії в боротьбі з більшовиками, але на цій землі петлюрівці вважали себе господарями, а пілсудчиків — лише гістьми.

Особливо смішно було дивитися, як ксьондз, який лише кілька хвилин тому кричав так, що всі легіонери тремтіли, тепер тихий і смиренний, наче його висікли, підібравши подерту сутану, вистрибом біг до дверей костьолу.

Цікаво, чи знають цього ксьондза пілсудчики, які йдуть вираз поряд з нашою підводою?

«Мабуть, знають!» подумав я, ще раз подивившись на цих фасонистих, гордовитих офіцерів.

Біля Гімназичного майдану вони повернули в провулочок до свого штабу, а ми з гуркотом в'їхали на майдан.

Забрукований булижником, він правильним квадратом розстилався перед гімназією. Посередині майдану, саме на тому місці, де був збудований поміст, з якого гепнувся ксьондз, валялися ще не прибрані ялинові гілки, що наполовину пообсипалися.

У гімназії було тихо.

Видно, ще тривали уроки.

Не встиг кінь спинитися, як ми з Юзиком сплигнули з підводи й побігли кам'яними сходами нагору, в учительську.

Назустріч нам трапився вчитель української мови Георгій Авдійович Подуст. Його цими днями прислали до гімназії з губернської духовної семінарії.