Апгрейд для Всесвіту
- Автор: Билінський Владислав
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела-М
- ISBN: 966-7831-85-Х
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Апгрейд для Всесвіту». Краткое содержание книги:
Тоді знайте, що справжня фантастика чекає на своїх героїв не у далекому космосі чи в фентезійних світах. Інколи вона живе поряд із нами: варто лише вийти за двері, подивитися під іншим кутом на звичні речі — і побачиш диво. А підмітивши це диво, треба зберегти його і не дати перетворитися на буденність.
Владислав Билінський — із тих небагатьох авторів, які вміють не тільки бачити, але й народжувати власні дивосвіти, напрочуд схожі на наший. В його творах захопливий сюжет природно поєднується із цікавими ідеями, а головне — з майстерним письмом. Фантастика від Владислава Билінського — жорстока, але поетична, і завжди гідна уваги справжніх цінителів жанру!
Зійшов униз — і розгублено зупинився. Незнайоме місце… пітьма мені не завадить, вистачить і зеленого відсвіту зі скла над дверима… речі звичні, обстановка не змінилася, однак — чуже все… Імітація, морок… от тобі й маєш! дверна ручка ліворуч, а не праворуч!
У спальні нікого не було. Він увійшов, але потрапив не до спальні, а до маленької кімнати, яку звали «оранжереєю» за те, що ясного літнього дня у ній жило сонечко; найперші спогади пов’язували його з цією кімнатою — він, здається, тоді й ходити не вмів іще… а братик не те що ходити, — сидіти не вмів. Весняний цвіт на підвіконні… вишня? Ні, яблуня, маленькі червоні яблучка — «райські», білі квіти, пелюстки, як сніг… райські яблука… адже ж було! — заперечив він запекло. — Нікому не знищити того, це вже відбулося… я був народжений… слід у часі… назавжди!
Вікно чомусь розмістилося праворуч. Воно тепер повернене в сутінки. Якщо, звичайно, сонце не перекинулося на той, інший бік. Нісенітниця. Такого не буває. Небесні орієнтири не вводять в оману.
У коридорі він зрозумів нарешті: все в будинку дзеркально перевернулося. Дивно, горище залишилося колишнім… Він розшукав вхід у спальню. Дружина посапувала вві сні. Ось і ти, згубо наша, нікуди ти не поділася. Він підійшов, щоб доторкнутися, погладити, відчути як-небудь — і відсмикнув руку. А раптом закричить. Прокинеться з переляку, закричить. Прокинеться, злякається, закричить, на мене глянувши… що за шалена думка… малеча… малеча не стала б розмовляти з тінню, вона б тоді заніміла чи заверещала… але чутливо, тривожно спала дружина, й він не ризикнув: підійшов до вузенького, порожнього ліжка малої, сів, примостився абияк. У теплу постіль. Незабаром світанок. Протриматися. Час лікує, — шепотів він, заплющивши очі й намагаючись не заснути. І все-таки відразу заснув — немов посковзнувся.
Снилося недобре. Щось темне валиться на них. Коло. Коло в небі. Бездонний колодязь — ми падаємо в нього всім світом. Не треба. Прокинутися!.. Я знаю, що я сплю. Годі марудитися, розплющуй очі! Ну спробуй! Ну тоді хоч ворухнися… Рух будить.
Він спробував сісти. Немов за волосся себе піднімав. Боляче, нерозумно і марно. Навіть подих мені не підвладний. Диви-но, я зовсім не дихаю. Позбувся цієї звички. Бездиханний, нерухомий. Мертве тіло.
Він розплющив очі — він відчував, що йому вдалося розплющити очі. От тільки бачити він теж розучився. Кілька тіней у зеленому світінні. Силуети. Він лежить на твердому, навколо — стіни… де я? Куди занесло мене цього разу? На твердому. Але віддалік — ліжко, і він згадує, що на ньому спить жінка, яку треба впізнати. Впізнати. Рухатися він не може, але може доторкнутися, тепер він може торкатися до всього: до тіней і силуетів — тіні і силуети стають доступними. Доступними, якщо побачити їх. Цього разу мене занесло в знайомі місця, — думає привид, — але в які місця? Кому вони знайомі? Хто з нас дихав цим повітрям? Хто з Мене зумів не забути ці часи? Навіщо Мені ці часи?..
До чого болісне заняття — згадувати. Доторкнеться — пригадає. Гнучкими, як змії, руками відчуває тепло її тіла. Руки, груди. Залишаючись на місці, на твердому — у хисткості тіней і силуетів — вівтарі, у стовпі зеленого вогню. Не ворушачись. Не дихаючи. Жінка прокидається: їй це простіше простого. Соломинка. Рятівниця.
Не розгледіти нічого в зеленому вогні, у плазмі крижаній.
Йому треба почути голос. Він запитує:
— Хто ти? — глухе бурчання. Він розштовхує:
— Скажи, ну скажи, хто ти?
— Та я це, я…
Голос як голос. Живий. Він заспокоюється. Рятівниця витягне його. Вона знає: у ньому ще жива душа. Потім він у тривозі охоплює щупальцями її плечі: вона не помічає, що з ним сталося! вона його не бачить, він розчинений у сяйві…
— А я? Подивися на мене: хто я такий?
Відчуваючи, що перетворити на жарт своє дурне запитання вже не вдасться, гнівно додає:
— Не гмукай! Кажи відверто: хто я?
— А ніхто! — роздратовано озивається Неупізнана Жінка. — Тебе, якщо хочеш знати, узагалі немає. Любий, ти мене трафив! Ти постійно мені снишся! Ти холодний, як спрут, мовчазний, як ящірка, і ти мені вже набрид. Ось так. Немає тебе!
Ось так. Немає тебе. Немає — і все… Він відокремлюється від свого носія, зіскакує на ходу, хвацький вершник: цю шкапу загнано, вона йому більше не потрібна. Він бачить усе очима шкапи: тісна кімнатка, шафа в головах, стіл у ногах, купа одягу на сусідньому ліжку, немає там ніякої жінки… Прокляття!
Стрибком, розпластавшись, вислизає він у криво усміхнене вікно, залишивши донорське тіло — цей замаскований під тіло труп — на кризі вівтаря. Стрибком у скло, у зелений світ, де гігантський змій здіймається над рівниною, по вінця заповненою людськими черепами. Він ширяє над усім, байдуже дивляться на нього повітряні звірі, вовтузяться над черепами переплетені тіла з вишкрябаними душами, міркує про щось Завіса, і гидотні лики померлих, немов у дзеркалі, відбиваються в ньому.