Записник з моїми сумними курвами
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт" №11-12 2005 р.
- Переводчик: Галина Грабовська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записник з моїми сумними курвами». Краткое содержание книги:
Галина Грабовська
Мовлячи правду, ціле пообіддя пекла вона мене в кишені, мов жарина, та я був так глибоко зворушений, що не стало мені духу зіпсувати свято своєю відставкою. І я сказав: «На цей раз її немає». Головного редактора мій прогріх, немислимий ще від минулого століття, взлостив. «Та зрозумійте ж, — мовив я йому, — я мав настільки важку ніч, що пробудився зовсім отупілий». «То й треба було це написати, — кисло пожартував він. — Читачам цікаво буде довідатися з перших рук, яким то є життя у дев’яносто років». Тут втрутилась одна із секретарок. «А може, це якась солодка таємниця, — сказала вона, лукаво на мене глянувши, — еге ж?» Гаряча хвиля обпекла мені лице. Прокляття, подумав я, яким зрадливим є рум’янець. Інша, сяючи з утіхи, вказала на мене пальцем: «Яке диво! Він досі зберіг здатність червоніти!» Через оту її безцеремонність я знову зарум’янився поверх рум’янцю. «Була то, мабуть, буйна ніч, — проказала перша секретарка. — Я просто вмираю від заздрощів!» І цмокнула мене, лишивши на щоці відбиток поцілунку. Фотографи оскаженіли. Збентежений, віддав я головному ту замітку, сказавши, що усе мовлене раніше було жартом, ось вона, й оглушений останнім вибухом овацій втік, аби не бути присутнім в той момент, коли буде виявлено, що то мій рапорт про відставку після піввікової каторги.
Я все ще був збентежений, коли розгортав того вечора у себе вдома подарунки. Лінотипісти дали маху з електричною кавоваркою, ідентичною до тих трьох, які я мав від попередніх уродин. Друкарі обдарували дозволом узяти з муніципального розплідника ангорського кота. Адміністрація нагородила символічною премією. Від секретарок дістав я троє шовкових підштаників з вибитими на них слідами поцілунків і листівку, в якій вони пропонували свої послуги для того, щоб стягнути їх з мене. Мені спало на думку, що однією з приваб старості є оці підражнювання, які дозволяють собі знайомі молоді жінки, гадаючи, що ми вже вибули з ладу.
Я так і не довідався, хто прислав мені платівку із двадцятьма чотирма прелюдіями Шопена у виконанні Стефана Ашкеназі[12]. Редактори у своїй більшості подарували мені модні книжки. Я ще не скінчив був розгортати подарунки, коли задзвонив телефон, то була Роза Кабаркас з питанням, яке я не хотів чути: «Що трапилося в тебе з дівчиною?» «Нічого», — відказав я не думаючи. «Тобі здається, це нічого, що ти її навіть не розбудив? Жінка ніколи не дозволить, аби чоловік знехтував її дебютом», — сказала Роза. Я послався на те, що дівчина не могла бути настільки виснаженою лише від пришивання ґудзиків й, либонь, удавала з себе сплячу, боячись тяжкої випроби. «Одне паскудно, — мовила Роза, — вона направду вірить, що ти вже не годен, і я б не хотіла, аби про це рознеслося по всіх усюдах».
Я не дав їй утіхи захопити мене зненацька. «А хоч би і було так, — сказав, — в такому жалюгідному стані, в якому вона є, розраховувати на неї не можна ні сплячу, ні пробуджену: то є шпитальне м’ясо». Роза Кабаркас збавила тон: «Це через гарячку, в якій усе робилося, але на то є рада, от побачиш». І пообіцяла, що викличе дівчину на сповідь і, якщо причина в ній, змусить віддати гроші. «Що ти на це скажеш?» «Лиши все, як є, — відказав я, — нічого ж не сталося, навпаки, я дістав підтвердження, що ці тарапати вже не для мене. У цьому сенсі дівчина має рацію — я вже не годен». Я повісив слухавку, переповнений почуттям досі не знаного в своєму житті визволення, нарешті вирятуваний з неволі, в якій перебував від тринадцяти літ.
О сьомій вечора я був присутній як почесний гість у залі філармонії на концерті Жака Тібо[13] і Альфреда Корто, які блискуче виконали сонату для скрипки й фортепіано Сезара Франка, і в антракті вислухав неймовірні дифірамби. Диригент Педро Біава, великий наш маестро, майже силоміць затягнув мене до артистичної убиральні, аби представити виконавцям. Я до того збентежився, що повітав їх із сонатою Шумана, якої вони не грали, і хтось мене привселюдно негречно виправив. Враження, що я переплутав ці дві сонати з причини простого невігластва, заронилося в місцеву опінію і підсилилося через переполохане пояснення, яким я спробував його загладити наступної неділі у своїй рецензії на той концерт.
Уперше в моєму довгому житті я відчув себе здатним когось убити. Вернувся додому, мордований чортиком, який нашіптує розгромні відповіді, які ми не даємо вчасно, і ні читання, ні музика не могли погамувати мою ярість. На щастя, Роза Кабаркас витягла мене з цієї маячні своїм вигуком по телефону: «Як я втішилася, коли прочитала газету, бо думала, що тобі не дев’яносто стукнуло, а всі сто». У відповідь я аж запінився: «По-твоєму, я виглядаю на такого старого пердуна?» «Навпаки, — сказала вона, — я здивувалася, коли побачила, як добре ти виглядаєш. Добре, що ти не з тих перестаркуватих бахурів, які набавляють собі роки, аби всі думали, що вони гарно збереглися». І без переходу заговорила про інше. «У мене є для тебе подарунок». Мене це насправді заскочило. «І що саме?» «Дівчина», — мовила вона.
12
Стефан Ашкеназі (1896–1985) — бельгійсько-польський піаніст, народився у Львові. Видатний інтерпретатор Шопена, Моцарта і Гайдна.
13
Жак Тібо (1880–1953) — французький скрипаль, блискучий віртуоз, найвизначніший представник французької скрипкової школи. Виступав також в дуеті з піаністом А. Корто.