Альпійська балада

Світ умить перестав для нього існувати, поступившись місцем кошмарам сновидінь. Як завжди, цей перехід був такий непримітний, що здавався природним продовженням болісного щоденного життя. Щоразу йому привиджувався один і той же сон. Майже рік Іван щоночі переживав жахи одного дня війни, який, певно, навіки відбився в його змученій психіці.

Починалося все з дуже реального, страхітливого відчуття лиха, яке може принести з собою відступ. І хоч з часом ці переживання потьмарилися, заступлені іншим — великим і малим лихом, — але уві сні, помножені на безліч нових, з непослабленою силою мордували його почуття.

Як завжди, у першій яві цього сновидіння була облуплена українська хата, на причілку якої вугіллям було написано «Госп. Алексєєва» і під ним — стрілка, напрямок до цього господарства. Напис той був, можливо, місячної давності, коли армія ще наступала на Зміїв в обхід Харкова — бо тепер усе військо рухалося в зворотному напрямку. Ночами топили в річці тягачі, для яких не було бензину, розкидали по полю порозбирані гарматні замки, палили в садку штабні папери. Удосвіта на цьому подвір’ї, де прилаштувалися вони, після короткої офіцерської наради застрелився полковник, який командував групою оточених. Їхній роті звеліли прикрити відхід, і троє бійців з молодшим лейтенантом біля крайньої цієї хатини викопали вранці вузенький окоп.

Це з того, що було й запам’яталося на все життя. Але тепер, у болісному чаду сновидіння, чомусь полковник той оживав, метушився по подвір’ю з планшетом у руках і лаяв Галадая, який з чорноморського матроса став командиром роти автоматників. Іще невідомо, чого з ним, сержантом Терешкою, в окопчику сидить не Абдурахманов, боєць їхньої розбитої батареї, який майже ні слова не розуміє по-російському, а флюгпункт Сребніков. А цей бідолаха Сребніков, замість того, щоб ладнати до бою свій кулемет, німецьким тесаком гарячково зіскрібає з гімнастьорки свої флюгпунктівські мішені й усе бурмоче самому собі: «Ні кроку назад! Ні кроку назад!..» І разом з тим зовсім реальна картина того давнього ранку: в ясному весняному небі народжується сонячний день, від хати навкоси через дорогу пролягла синювата прохолодна тінь, а під плотом, осипаючи долі росу, тремтить кропива та чорнобиль, і так само дрібненько деренчить, вібрує на кілку глечик. А за околицею шляхом у село йдуть танки. Вони ось-ось повинні виринути з-за цієї хатини, а Іван Терешка ніяк не може вставити в гранату запал. Він щосили запихає його пальцями, але маленький жовтий циліндрик, ніби навмисне дроблений грубшим, ніж треба, ніяк не лізе у відтулину. Терешка нервує, квапиться, рискуючи підірватися, б’є по ньому кулаком, а коли опам’ятовується, то бачить, що в окопі він залишився сам, що всі товариші покинули його. І тоді звідкись приходить усвідомлення, що йому треба тікати, що він не дочув команди про відхід. Іван кидається грудьми на бруствер, зсовуючи землю, намагається вилізти з окопу, але налиті незрозумілим тягарем ноги не слухаються його, і він сповзає назад.