![Вогнегривий коник [укр.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/7/6/1/9/vognegrivij-konik-ukr-download.jpg)
Вогнегривий коник [укр.]
- Автор: Сухомлинский Василий Александрович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вікар
- ISBN: 978-966'7131-91-3
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Вогнегривий коник [укр.]». Краткое содержание книги:
Отправляйся, друг, в замечательный, богатый красками сказочный мир В. Сухомлинского. Огнегривый конёк знает туда дорогу. И он готов уже понести тебя на крыльях фантазии.
Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.
Оля й Ліда надумали сходити до лісу. Ішли та й ішли, в дорозі стомились та й сіли на траві перепочити.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі… Ніхто не бачить…
— Соромно перед соловейком… — тихо відповіла Ліда.
У теплому гнізді під квочкою з білого яйця народилося маленьке курчатко.
Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойдаються квіти.
Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділитися своїми радощами.
Мале побачило велику-велику істоту. Вона була довга й кругла, виблискувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка піднялися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.
Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказати їй: який прекрасний світ!
Та істота підвелася, очі її заблищали, спина вигнулася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.
Курчатко злякалося.
Це був перший страх курчатка.
Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милуються, пісні співають. Радісно дітям. А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.
Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепотіла: «Ялинка плаче…»
Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір’я… Біля неї стояла синьоока дівчинка.
Щоб кіт мишку не впіймав
Ще в затінку під деревами лежав сніг, а маленький Метелик, якого збудило весняне сонечко, вилетів зі своєї зимової хатки. Летить він і відчуває: голова паморочиться від слабості. «Ось, — думає Метелик, — знайду пахучу квітку й нап’юся солодкого соку. Зараз голова й перестане паморочитись».
Але квітів ще немає. Один тільки голубенький пролісок виглядає з землі. Зрадів Метелик. Сів на голубеньку квіточку, а на ній солодкого соку немає. Холодна вона.
Летить знову Метелик. Уже й силоньки немає, ось-ось крильця складе й упаде на землю.
Аж чує Метелик ласкавий голосок:
— Лети до мене. Це я, Береза білокора. Дам тобі крапельку соку.
Прилетів Метелик до Берези. Дивиться — з тріщинки витекла крапля соку. Напився Метелик. Весело махнув крильцями.
— Дякую, — каже Метелик, — ти врятувала мене від голоду.
Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і ярком потекла вода.
Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко й Ніна.
Ось хлопчик перебрів через потік і став на тому березі. Оглянувся — й соромно йому стало. Він у чобітках, а Ніна в черевичках. Як же вона перебреде?
«Ой, недобре я зробив, — подумав Андрійко. — Як не побачив, що Ніна в черевичках?»
Він перебрів назад і каже:
— Це я хотів узнати, чи глибоко, бо переправлятися будемо разом.
— Як? — здивувалась Ніна. — Я ж у черевичках.
— Чіпляйся мені на спину, — сказав Андрійко.
Ніна почепилася Андрійкові на спину, й він її переніс.
У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сіяча.