Мертві квіти

Довелося тiльки з розумiнням зiтхнути.

Кава з шефинею не вийшла.

— Ще встигнемо, Станiславе Iвановичу, — миролюбно сказала вона. — Ви ж не звільнюєтеся завтра! I ще прошу вас, якщо цього мiсяця оперуватимете уночi, на асистенцiю викликати мене. Не ображайтеся i не думайте, що це недовiра. Просто я вiдповiдаю за службу i звикла страхуватися.

А вечiр був насичений вiзитами.

Першим прийшов добродiй виразно алкогольної зовнiшностi. З тих, хто ще не дiйшов до стану худоби, але «живої води» вже потребував не менше нiж звичайної.

— А ви лiкар, так? — швидко i без вступу запитав вiн. — Ну, я знаю… Племiнник… Андрiйович розповiдав про вас. Ну… ми ж з ним друзi були. Нi, я молодший, але… ну, ми з ним шахiсти, так, у будинку культури…

Розповiдь iз використанням спецiальної термiнологiї про те, що покiйний був ледь не гросмейстером, обiцяла затягтися, тому довелося напряму запитати, що йому потрiбно.

— Вам загрожує небезпека, — випалив гiсть. — С-серйозна. Я казав — ми з Андрiйовичем дружили. Прийшов вас попередити.

Вiн промовляв окремими фразами, якi наче спочатку мали скластися у нього в головi, а потiм вилiтали з рота кулеметними чергами.

Мета його візиту намалювалася одразу. І все ж таки неприємний холодок у животі не забарився з'явитися після цих слів.

— I в чому ж вона полягає?

— Хто?

— Ну, небезпека.

— А… — вiн зробив незграбний жест i, взявши Стаса за лiкоть, повiв кудись у кут подвiр'я, хоч поруч i так нiкого не було. — Значить, слухайте… Потрiбно… маленьку допомогу. Двадцять гривень… — голос його стишився ще бiльше, а очi набули надзвичайно серйозного виразу. — Не менi, — вiн щиросердечно поклав руку на серце. — Людинi. За iнформацiю.

— А я гадаю, вам просто немає за що випити, — припустив Стас.

Запевнення чолов'яги, що вiн легко може взагалi не пити, довершили справу. Проте відчуття смоктання попiд грудьми не зникло. Нове оточення продовжувало демонструвати свою таємничу непривітність.

— Коли хтось комусь хоче допомогти, — повчав його Стас, ведучи до ворiт, — то робить це безкорисно. А дам я вам двадцятку — за годину тут черга стоятиме, i всi з застереженнями про небезпеку.

Пообiцявши ще прийти на знак дружби з померлим, алкаш забрався, не покращивши своїм вiзитом враження, яке вiд початку навiював цей будинок, зовсiм навпаки. Щось зайве, неприємне все бiльше намотувалося клубком на оцi його «спадкоємнi» справи. I вкладаючись на фамiльному диванi, Стас вiдчув цiлком зрозумiлi роздратування i злiсть, а також бажання наперекiр усьому прожити тут рiк, показавши пiсля цього руку не те що по лiкоть, по саме плече всiм винним у його зiпсованому настрої.

За роки фiгура господаря так витиснула диван, що пружини вигнулися, сформувавши улоговину, лежати за межами якої просто неможливо. Погляд знову вперся у килим. «Iндiанець» вiдшукався одразу. Довелося ще раз здивуватися схожостi вiзерункiв з профiлем людського обличчя, такого специфiчного.

— Привiт, — сказав йому Стас. — I на добранiч.

Усi квiти поруч сховали те, що бачилося учора, проте очi нашукали новi зображення. Наприклад, двi квiтки так розкинули пелюстки, що у комбiнацiї з їхнiми кольорами створювали враження двох людських фiгур. Стасовi чомусь здалося — студентiв минулого столiття, а може ще й позаминулого. Саме тим часам вiдповiдали їхнi зачiски й одяг. Уявилося, що це новорiчна нiч i вони веселяться, бiжать кудись, взявшись за руки.