Катерина [uk]

Катерина заблимала, враз позабувши про страх свій і про сотника, який уздрівся їй у темному садку. Ніхто й ніколи, навіть батько, не дарував їй подарунків, і не було в неї всього того, що мали майже всі дівчата на селі й що було таке любе й дороге серцю дівочому. Не мала вона ні кісників гарних, ані намиста, ні сорочки з полотна білого та тонкого. А Микола витягнув щось із сорочки й простягнув їй.

Вона звела на нього здивовані очі.

– Що це?

– Мій подарунок тобі, – усміхнувся Микола. – Як були ми з батьком у місті на ярмарку, купив для тебе кісників золотавих і зелених, зовсім як очі твої чарівні, намисто зі срібним дукачем, та все вагавсь дарувати, але зараз…

Микола змовк, а Катерина обережно взяла з його рук білу хустинку, розгорнула тремтливими пальцями й застигла, враз уздрівши в світлі місячнім, як сріблясто замигтів своїм оком дукач, сповитий криваво-червоними, аж чорними горошинами намиста. Доторкнулась пальцем до нього спочатку, потім погладила оксамитовий шовк кісників і підняла на Миколу очі, які світилися від щастя та тихої вдячності.

– Я… я не варта такого, Миколо, – нарешті почувся в тиші нічній її схвильований голос. – Я…

– Ти ще не такого варта, – заперечив Микола, не знавши, що майже повторює слова сотника Яковенка, – й не сперечайсь зі мною, зозуленько моя ясноока, я тобі ще не такого надарую.

– Дякую, – прошепотіла Катерина, опускаючи очі. Усе не йняла віри вона, що відбувається те з нею насправді, що вийшла вона на перше в житті побачення ясної місячної ночі, що під зорями ясними цілувала, завмираючи від хвилювання, Миколу свого рудочубого, у якому так звикла бачити тільки товариша, а тепер побачила в ньому чоловіка, від одного погляду якого нуртувала кров її молода.

– Ходімо до річки, ще є час, прогуляємося, – потягнув її за руку Микола, й Катерина довірливо пішла за ним стежиною до води.

Швидкоплинна тепла весняна ніч. Уже зовсім скоро до них долетіли голосні співи перших півнів на селі, а край неба, там, де видніли сади пана Криштофа Гнатовського, почав світлішати. Микола важко зітхнув, роздратовано поглянув угору й повів Катерину назад до села, позіхаючи в усього рота. Поворітьма було темніше, бо місяць уже заховав сріблясте своє око за обрій.

– Бувай же, зозуленько моя, – прошепотів Микола, торкаючись теплих вуст Катерини прощальним поцілунком. – Знесилив я тебе зовсім, як днину тепер проживеш?

Катерина слабко всміхнулась.

– Та вже якось проживу.

– Ну, дивись, а я свого слова таки дотримаю, Катрусю, й по обіді зашлю сватів. – Він помовчав, вдивляючись у бліду пляму її обличчя. – А чи не відмовиш же?

Катерина захитала головою.

– Не відмовлю, – ледь чутно прошепотіла вона й тінню сковзнула у хвірточку. В дворі було тихо та сонно, а на горищі вже квоктали кури та сокотав рудий півень, Миколин учорашній знайомець. Катерина взялася рукою за хатні двері, потягнула їх і тихо зойкнула, уздрівши перед собою високу мачушину постать. Катерина поточилась назад.