Настане день, закінчиться війна…
- Автор: Лущик Петро Михайлович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7368-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Настане день, закінчиться війна…». Краткое содержание книги:
Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.
– Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.
– Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.
Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.
– Жартую, жартую. Потяг чекали.
– А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.
Той зневажливо оглянув його і відказав:
– Драп пану не товариш!
– Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.
– Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.
– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.
У цей момент вагон штовхнуло, і поїзд поволі рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.
– З Богом! – тихо сказав Віхоть. – Ти бував у Львові?
– Два рази, – відповів Засмужний. – А ти?
– Жодного.
– Тепер будемо там довго.
Поїзд проїжджав повз знайомі села. Теодор з сумом дивився на місцевість, якою він неодноразово проїжджав раніше. Коли тепер доведеться знову побачити ці місця?!
Поїзд злегка покачувало. Засмужний швидко призвичаївся до нового відчуття і подумав, що любитиме їздити потягом.
Дорога до Львова зайняла дві години. Через станцію Підзамче і Клепарів вони доїхали до щойно збудованого вокзалу. Незвичним для Теодора, та й інших українців та й румунів, було величезне ажурне перекриття перонів. І взагалі чимось неймовірним стало електричне освітлення.
Рекрутам не дали можливості милуватися довго. Їх швидко вишикували в колони по чотири, причому «нерозлучній» четвірці випало крокувати у першому ряді. Перед ними на певній відстані розташувалися три унтер-офіцери.
І колона рушила. Йти довелося крізь частокіл електричних стовпів, які ще не світили. Напевне, вночі це виглядало вражаюче. Численні пасажири і просто перехожі з цікавістю дивилися на цю різношерсту масу, що незабаром мала стати струнким військом. А рекрути думали лише про єдине: лише б швидше добратися до місця призначення.
Йшли невідомими вулицями, час від часу повертаючи на бокові вулиці. Зовсім не знаючи Львова, Теодор Засмужний невдовзі взагалі загубився у закутках міських вулиць. Йому здавалося, що йдуть вони вже дуже довго і ця дорога не скоро закінчиться. Яке ж було його здивування, коли після чергового повороту вони зупинилися перед величезною брамою, яка, проте, одразу відчинилася, і колона новобранців вступила на великий плац, з трьох сторін оточений довгими приземистими будівлями. Унтер-офіцери швидко вишикували колону перед входом у добротний триповерховий будинок. Теодору Засмужному випало стояти у першому ряду справа. Невдовзі офіцери заметушилися, заспішили зайняти місця справа від чотирикутників новобранців. Поруч Теодора став той самий унтер-офіцер, який прийняв його ще у Раві-Руській.
Всі щось чекали. Погляди офіцерів були повернуті до дверей будинку. Невдовзі вони відкрилися, і на плац вийшли два офіцери, судячи з усього, командири.
При їхній появі прибулі з рекрутами військові виструнчились.
На відміну від вже звичної Теодору форми, на офіцерах було не кепі, а чорний шолом з золотим гребенем. Крім того, на боковинах гребеня був рельєфний малюнок, що зображав лева. На лобовій частині кріпилася блискуча емблема у вигляді державного герба – двоголовий орел. До боковин шлему кріпився позолочений ремінь.
На грудях офіцерів красувалися численні ордени.
– Хто це такі? – запитав Теодор унтер-офіцера.
– Тихо! – прошипів той. – У строю не розмовляти! – А потім додав: – Командир нашого полку. Полковник Адольф Фрайгер Ґауер фон Еренберг.
– Рекрути! – гучним голосом сказав полковник. – Вам випала велика честь: служити у прославленому Дев’ятому Галицько-Буковинському полку ерцгерцога Альбрехта. Ви повинні виправдати високе довір’я, що його вам надали. Наш полк існує з 1682 року і брав участь у двадцяти війнах. І ми зробимо все, щоб ви були гідними високого звання драгуна Дев’ятого полку.
Зараз ви різні – румуни, русини, поляки. Вас об’єднує лише таке-сяке знання німецької мови і навички поводження з конями. Вже дуже скоро ви повністю переродитесь. Зараз під наглядом унтер-офіцерів ви підете у лазню, де ви змиєте з себе усе, що зв’язувало вас з цивільним життям. Гершафтен! Виконуйте, а то я не можу спокійно дивитися на цей цивільний набрід!