Інтерв’ю з колоритним дідом

– Вилізли... Себе показати, людей полякати... Стиляжна кумпанія – ганьба мікрорайону, – пояснив приятель.

Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу «рюкзак».

– Зараз почнеться хуліганство, – попередив приятель.

І справді, тількино поважні матрони наблизились до молодиків, кумпанія ревнула:

Не долго мучилась старушка В матросских опытных рукааах!..

Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.

– Міліція! – чомусь пошепки покликав я.

– Ет... Що там один старшина зробить! – махнув рукою приятель.

У цей час джазбанда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.

– Кого ображають, іроди, – затіпався приятель, – членакореспондента з Інституту педагогіки!

– Паском би їх! – сказав я.

– Для таких і батога не жаль, – підтримав приятель.

Аж ось хулігани кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися двометровому парубку.

– Ти ба! –зачудувався я.

– То борець, –прокоментував приятель, – учасник міжнародних спортивних форумів...

Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.

Знову вдарили щипкові інструменти, і джазбанда пішла вихилясом навколо якихось нещасних молодиць.

Сутеніло.

– Ну, мені час, – заквапився я.

– Та не бійся! – засміявся приятель. –Проведу, не зачеплять. Вони мене десятою дорогою обходять! Якнеяк – дружинник!

І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.