Мальви. Орда
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4118-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мальви. Орда». Краткое содержание книги:
У романі «Орда» (1992) відтворені події мазепинської доби в історії України — зруйнування гетьманської столиці Батурина.
Він повернувся до великого візира спиною, сказав прислузі подати коня. З сідла ще раз поклонився Аззему–паші.
— Сьогодні брат покійного Амурата буде на волі. А тоді, коли султан Ібрагім повернеться з мечеті Еюба, оперезаний мечем халіфа Османа, я сподіваюся зустрітися із тобою на раді дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостів, а про важливіші державні справи.
Аззем–паша не відповів. Він дивився на те місце, де недавно лежав останній хоробрий султан із роду Османів — династії, що пережила себе. Позаду візира стояв його ескорт, по всьому місту народ вигукував «Ібрагіма, Ібрагіма!», чвалував до палацу Hyp Алі — усе це були піддані Аззема–паші, та серед них усіх найменше сили мав він сам.
Тіло Амурата спорядили в спальні султана, і тоді увійшли сюди шейхульіслам, анатолійський і румелійський кадіаскери[39], вождь спаґіїв — алай–беґ, останнім увійшов спітнілий від швидкої їзди Hyp Алі.
— Покличте валіде[40] Кьозем, — сказав шейхульіслам, та саме в цю хвилину відхилилася портьєра і до спальні увійшла жінка в чорному. Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської печалі тривала недовго, валіде підвела голову, здійняла вгору руки.
— О, радість мого серця Ібрагім, син султана! — виголосила урочисто, і блиснули очі в яничара–аґи. Владна султанська мати, що колись сама порадила Амуратові посадити до тюрми Ібрагіма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.
Hyp Алі ступив крок назад, і глянули на нього сановники. Він мовчки показав рукою на вихід, шейхульіслам вагався тільки мить і пішов першим, а за ним усі члени дивану. Мовчазною процесією пройшли через подвір’я, минули султанську конюшню і зупинилися перед залізними дверима двірцевої темниці. Розступилися вартові, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:
— Тільки з дозволу великого візира можу відчинити браму…
Hyp Алі шмагонув його канчуком, зірвав з пояса каштеляна ключі, і відчинилися зі скреготом двері.
Заросла людина в брудному халаті, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на коліна і проячала:
— Тільки… тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє визнавати іншого… даруйте, даруйте мені життя…
Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:
— Сину мій, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.
— Ні, ні! — вереснув Ібрагім. — Я не піду звідси, я не піду!
— Принести тіло Амурата! — наказала валіде.
І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він повірив.
— Тиран мертвий, мертвий! — закричав, схопив ротом повітря і впав зомлілий на руки Hyp Алі.
Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалася у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи — невтішні й тривожні.
Не знав, що діється по той бік Босфору, та, певне, — оргії, бенкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилося на престолі за довгий вік Хюсама, а пам’ятає він ще Сулеймана Пишного — Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.
Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою — тільки удвох. Не мав він більше жінок, хоч ця йому й не народила дітей. Любив Нафісу. А їм, бездітним, завжди давали із сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країн. Нафіса любила їх, приймаків, — отак, як люблять сусідських дітей бездітні жінки. Хюсам навчав їх турецької мови і Корану, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їх до яничарського корпусу без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей.
А одного випестили, а одного викохали — дикуватого хлопчину з Дніпровських степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода–баші[41] прийшов його забирати до яничарських казарм. Хай подарують їм Аліма — плату за багатьох добре вихованих воїнів. Ридала Нафіса — чей заслужила вона в султана довгими роками безплатної праці на право мати сина. Адже він один–єдиний з усіх називав її матір’ю. Зм’як ода–баші, дивлячись на сльози Нафіси, але звелів покликати Аліма — хай скаже він сам. Увійшов Алім, високий, дужий, широкі чорні брови зсунулися над орлиним носом; загорілися в нього очі, коли побачив зброю, міцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода–баші, і пішов, не обійнявши на прощання названих батьків, зник із їхніх очей назавжди.
[39] Кадіаскери — верховні судді обох бейлербейств — Анатолії і Румелії.
[40] Валіде — мати султана.
[41] Ода–баші— начальник яничарської казарми.