Ініціація

— Бідаха! Цікаво, куди подівся?..

Мені хочеться дзвінко вигукнути Ульці: гей, ти чого?! Чому жалієш покидька, бо Герман — покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.

— Так, — відповідаю стримано. — Дуже цікаво.

— Шукатимеш його?

Знизую плечима.

— Якщо хоч одна з наших версій має рацію, він знайде мене першим, — розумію раптом. Я свідок. Свідок чогось сумнівного і ганебного, від чого Герман чкурнув, як заєць.

— Може, і знайде, — каже Улька. — Якщо живий.

Не встигаю відповісти. До нас підходить адміністратор коворкінгу, привітна дівчина з кумедним бубликом волосся на маківці. Посміхається винувато: мовляв, соррі за те, що перериваю.

— Уляно, вас питає одна людина, — повідомляє Ульці.

— Що за людина? — дивується та.

— Нотаріус.

Ми з Улькою: що? Очі лізуть на лоба.

— Нотаріус?! — ошелешено перепитує Улька. — Ви помилилися! Йому потрібна не я. Вона! — показує на мене.

— Чоловік запитав Уляну, — відказує дівчина-адміністратор.

— І де він? — питаю я одними вустами.

— У коридорі. За дверима, — відповідає дівчина, йде собі геть.

У коридорі? За дверима? Як же зловісно раптом починають звучати окремі слова! У коридорі, за дверима. Сподіваюся, нотаріус не лежатиме в коридорі ногами до дверей.

Розгублено дивлюся на Ульку: що робитимеш?

— Ходімо зі мною? — Улька дивиться на мене чистими, наївними, сліпими очима.

— Так невчасно мій шокер розрядився, — відповідаю.

І ми сунемо до дверей. Беззахисні, насторожені, заінтриговані, зацікавлені та вмотивовані. Ані сумніву: за дверима — Герман. На душі — гидко і кисло. Улька підходить до дверей, пропускає мене вперед.

— Відчиняй. Це ж твій сон.

— Ми не спимо. Усе по-справжньому, — дратуюся, але рвучко штовхаю двері. Вириваюся в коридор уперед грудьми, як на ворожу вогневу точку, та бачу в порожньому просторі тільки сухого сивого дідуся в потертому костюмі: тьмяні очі, тремтячі руки.

— А… де нотаріус? — Улька вже поряд. Роззирається.

— Дозвольте відрекомендуватись, — дідусь робить до нас крок, вимовляє слабким тихим голосом: — Василь Іванович. Нотаріус. У минулому.

— Ви нотаріус? — не втримуюся.

— І громадянин, — додає дідусь.

— У минулому? — Улька розслабилася, кепкує.

— Дійсний член суспільства, — цілком серйозно відказує дідусь. Роздивляється Ульку уважно, питає ввічливо: — Ви Уляна?

— Так! Вона Уляна, — мені стає легко і весело. Час залишити Ульку сам на сам із дідусем. Немає мені діла до їхніх справ. Мій дивний сон, що я запам’ятала лише короткий страхітливий його уривок, аж так широко не розповсюджується на непередбачувану реальність.

— Мені до вас порадив звернутися Тимур, — чую дідусеві слова, коли вже суну до коворкінгу. Тимур? Сама не розумію, чому зупиняюся, обертаюся до Ульки з дідусем. Цей старенький нотаріус знає Ульчиного дармоїда Тимура? Дивний тандем.