Замкнене коло
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Литагент
- ISBN: 978-617-12-3074-3,978-617-12-3071-2,978-617-12-2273-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Замкнене коло». Краткое содержание книги:
– І як вона тобі цього разу наснилася? – спитала Оксана, знаючи, як важливо для подруги, щоб її вислухали.
– Я приїжджаю до нашої садиби, заходжу нишком у двір, – почала Мирослава тихо, і Оксана помітила, що у подруги стало сумне обличчя, – а посеред двору стоїть труна. В ній лежить моя бабуся. Десь у хаті клопочуться люди, готуючи поминальний обід, а я починаю плакати. Бабуся дочекалася, доки поруч нікого не буде, повертає до мене голову, розплющує очі і змовницьки підморгує мені. «Ну як я вас усіх обдурила?» – запитує мені та осміхається. Я починаю плакати від радощів і дорікаю їй, що так нечесно зі мною, я ж так її люблю. Тут хтось виходить з хати, і бабуся знову набирає вигляд мерця.
– А далі?
– Далі, як завжди. Я починаю плакати і просинаюся вся в сльозах. Сни закінчуються завжди однаково.
– Виходить, вона все ще тобі сниться, – замислено сказала Оксана.
– Так. Хоча я на цьому тижні ходила поминальної суботи до церкви, пом’янула як годиться, та нічого не допомогло. Я весь час думаю, чому мене переслідують ці сни. Лише сьогодні вранці мені здалося, що я зрозуміла чому.
– Чому? – запитала Оксана, переставши їсти салат.
– Бо я досі сама не вірю в те, що вона померла. Розум каже «так», а серцем не вірю в її смерть. Все це міцно засіло в моєму мозку, тому сни є продовженням мого денного мислення.
Оксана задумалась, аналізуючи слова подруги.
– Здається мені, ти маєш рацію. Я тобі вже кілька разів пропонувала з’їздити на цвинтар, привести до ладу могилку. Тоді б ти сама впевнилася, що існує могилка бабусі, а в її хаті мешкають інші люди.
– Якщо ще є хата, – вставила Мирослава.
– Ти повинна все побачити на власні очі та заспокоїтися. І взагалі, хіба ж можна так? Скільки років пройшло, а ти до цього часу не наважилася побувати на могилі!
– Ти ж знаєш, я не витримаю, коли побачу її могилу, – сказала Мирослава голосом, який ледь помітно забринів від хвилювання.
– Ти тішиш себе снами, у яких твоя бабуся жива. Тобі здається, що вірити у неможливе легше, аніж побувати на кладовищі. Поїдемо вдвох, ти вип’єш чогось заспокійливого, я буду поруч із тобою. Ми сходимо на цвинтар, потім ти покажеш мені хату, де ви жили. Ось побачиш, тобі стане набагато легше, – з запалом сказала Оксана.
– Коли я побачу, що в нашій хаті живуть чужі люди, їдять яблука з нашої яблуні, топчуть своїми ногами наше подвір’я, моє серце не витримає цього.
– Тобі так здається. Можливо, твоя бабуся ображається за те, що ти після похорону жодного разу не принесла на її могилку квіти.
– За це я у неї кожного дня прошу пробачення. Вона мене занадто любила, щоб ображатися.
Оксана налила в келихи вина, один із них подала Мирославі.
– Випиймо за її царство небесне, – запропонувала Оксана.
Мирослава пригубила вино. Оксана помітила, що подруга полинула думками кудись далеко, туди, де скінчилося її дитинство. Незважаючи на те, що у них не було секретів одна від одної, проміжок часу між смертю бабусі та заміжжям Мирослави залишався таємницею. Мирослава ніколи не розповідала про життя у дитбудинку і два роки після нього, доти, доки вона не зустріла Андрія. Одного разу Оксана зробила спробу запитати, як Мирославі велося в дитбудинку, але тій на очі навернулися сльози. Тоді Мирослава зачинилась у спальні, а Оксана чула, як вона гірко плакала. Більше Оксана не поверталася до цієї теми, а Мирослава так нічого і не розповіла.
– Знаєш, Славочко, що я зараз подумала? – урвала мовчанку Оксана.
– Що? – якось байдуже перепитала Мирослава.
– Тобі треба попрацювати з психологом.
Оксана помітила, як здригнулося тіло Мирослави.
– З ким? Із психіатром?
– Дурненька! З психологом. Він повинен допомогти тобі перебороти страхи. Тоді ми поїдемо до села твого дитинства. Тобі вже не буде так лячно, і ти на власні очі побачиш, що могилка бабусі існує, що ваша хата належить іншим людям. Можливо, тоді тебе перестануть мучити ці видіння.
Мирослава деякий час мовчала. Оксана завмерла в одній позі, боячись сполохати думки подруги.
– Я приймаю твою пропозицію, – нарешті сказала Мирослава. – Знайди мені гарного психолога.
– Ось і добре!
– Гарного, але не найбільш дорогого.
– Згода.
4
Візит до психолога у Мирослави залишив двоїсте відчуття. Василь Павлович ненав’язливо, коректно, не поспішаючи, змусив Мирославу на деякий час розслабитися та поринути у світ дитинства. Вона охоче поділилася з психологом своїми яскравими дитячими враженнями. За час прийому жінка встигла дійти у спогадах до того дня, коли якось прокинулася вранці, звично торкнулася руки бабусі, гадаючи, що та вперше у своєму житті проспала схід сонця.