Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Унизу вже почали торгувати маленькі крамнички.

— Наче величезний ярмарок, правда? — звернувся я до священика.— Тільки немає жодного веселого обличчя.

— Вони страшенно змерзли минулої ночі,— відповів священик.— Нам доводиться замикати браму монастиря, а то нас не було б і видно серед них.

— А у вас тут тепло? — спитав я.

— Не дуже. До того ж тут не вмістилася б навіть десята частина всіх цих людей. Я знаю, про що ви думаєте,— провадив він далі.— Але насамперед ми хочемо подбати про себе. У Фат-Дьємі лише одна лікарня, і наші медичні сестри — це черниці.

— А хірург є?

— Я сам роблю, що можу.

Тільки тепер я побачив, що його сутана забризкана кров’ю.

— Ви піднялися сюди, щоб побачити мене? — спитав він.

— Ні, мені хотілося роздивитися навколо.

— Я спитав вас тому, що вчора ввечері сюди до мене приходив один чоловік. Він хотів сповідатися. Розумієте, був трохи наляканий тим, що побачив там, біля каналу, його почуття можна зрозуміти.

— А там дуже погано?

— Парашутисти накрили їх перехресним вогнем. Бідолашні. Я подумав, що ви відчуваєте те ж саме.

— Я не католик. Боюся, що мене навіть християнином назвати не можна.

— Дивно, що робить з людиною страх.

— Зі мною він нічого не зробить. Якби я навіть вірив у бога взагалі, то все одно ненавидів би саму думку про сповідь. Стояти на колінах в одній з ваших будок! Відкривати свою душу іншій людині! Пробачте, отче, але це здається мені чимось нездоровим... не гідним мужчини.

— Он як! Мені здається, ви хороша людина,— сказав він просто.— Очевидно, вам ніколи не доводилося ні в чому розкаюватись.

Я поглянув на церкви — вони тяглися на рівній відстані одна від одної вздовж каналу до самого моря. На другій дзвіниці блиснув спалах гарматного пострілу.

Я сказав:

— Не всі ваші церкви додержуються нейтралітету.

— Це неможливо,— відповів він.— Французи погодилися дати спокій тільки території собору. Більшого ми й не сподіваємося. А там, куди ви зараз дивитесь,— пост Іноземного легіону.

— Ну, я піду. Прощавайте, отче.

— Прощавайте і щасливої вам дороги. Та стережіться снайперів.

Щоб вибратися на головну вулицю, мені довелося проштовхуватись крізь натовп, поминути озеро та білу, наче з цукру, статую з простягненими руками. Вулицю було видно майже на три чверті милі в обидва боки; і на всьому її протязі, крім мене, були тільки дві живі істоти: два солдати в маскувальних касках. Вони повільно віддалялися, тримаючи напоготові автомати. Я сказав — живі істоти, тому що на порозі одного з будинків лежав труп, головою на вулицю. Дзижчання мух, що обліпили труп, і дедалі тихіше рипіння солдатських чобіт були єдиними звуками, Я одвернувся і швидко пройшов повз труп. Оглянувшись через якусь хвилину, я побачив, що залишився вдвох з своєю тінню; звук моєї ходи самітно лунав у напруженій тиші. У мене було таке почуття, наче я став мішенню в тирі. Мені спало на думку, що коли щось і станеться зі мною на цій вулиці, то мине багато годин, перше ніж мене підберуть, і мухи, напевне, встигнуть поживитися.

Поминувши два канали, я завернув у провулок, що вів до церкви. Близько десятка парашутистів у маскувальному одязі сиділи на землі, а два офіцери в цей час вивчали карту. Коли я підійшов до них, ніхто не звернув на мене уваги. Солдат з високою антеною похідної радіостанції повідомив: «Можна рушати». Всі встали.