Граф Монте-Крісто

— Гей! — волав Кадрус, звівшись і впершись кулаками у стіл. — Гей, Едмоне! Ти що, не бачиш друзів, чи так уже запишався, що не хочеш і балакати з ними?

— Ні, любий Кадрусе, — відказав Дантес, — не запишався я, а щасливий, а щастя, либонь, засліплює дужче, ніж гордість.

— Отак! — сказав Кадрус. — Оце пояснив! Добридень, пані Дантес!

Мерседес поштиво вклонилася.

— Мене ще так не називають, — сказала вона. — У нас вважається, що можна лихо накликати, якщо називати дівчину ім’ям її нареченого, коли той ще не став її чоловіком, тож називайте мене Мерседес, коли ваша ласка.

— Сусіда Кадрус не дуже й винен, — сказав Дантес, — не набагато він і помилився!

— То, значить, весілля буде незабаром? — спитав Данґляр, уклонившись молодятам.

— Якомога скоріш. Сьогодні оглядини у мого батька, а завтра чи післязавтра, не пізніше, обід на честь заручин тут, у «Резерві». Сподіваюся, будуть усі друзі: це означає, що я запрошую вас, пане Данґляре, і тебе чекаємо теж, Кадрусе.

— А Фернан? — запитав Кадрус, вибухнувши п’яним реготом. — Фернан теж буде?

— Брат моєї дружини — мій брат, — відказав Едмон, — і ми, Мерседес і я, дуже засмутилися б, якби його не було з нами такої миті.

Фернан хотів було відповісти, та голос завмер у нього в горлі, і він не зміг вимовити ні слова.

— Сьогодні оглядини... завтра чи післязавтра заручини... а нехай вам, капітане, ви дуже поспішаєте!

— Данґляре, — усміхнувшись, сказав Едмон, — я вам скажу те саме, що Мерседес відказала оце Кадрусові: не наділяйте мене званням, якого я ще не маю, бо це накличе на мене лихо.