Танець недоумка

На останній фразі він емоційно змахнув руками, і тепер вони повільно опускалися, немов пісок, що осідає після вибуху.

Я думав над його словами. Звичайно, я вчив астрономію, як і всі… Але отак у масштабі уявити космос ніколи не намагався… І двоє макових зерняток у чорній порожнечі на віддалі десятків кілометрів мене вразили… На картинках усе має інакший вигляд…

Ми помовчали.

— Я не знаю, Гілелю, — раптом промовив Джохар, — з іншого боку, розумію твої прагнення… Ти сам маєш вирішувати… Але я просто тобі як другові скажу…

Знову підійшла офіціантка, поставила перед Джохаром каву й присунула до мене жаданий кухоль. Джохар замовк, терпляче очікуючи, поки вона піде. Я скористався цією паузою, щоб негайно припасти до холодного напою. Якби я жив у які-небудь прадавні часи, то міг би подумати, що шлунок людини міститься в голові. Хай там як, а відчуття були саме такі: мозок, що до цього теліпався туди-сюди в розпеченій черепній коробці, нарешті знайшов спокій і плавно погойдувався в пиві. Бульки лоскотали його, і від цього ставало добре й спокійно…

Офіціантка, чарівно всміхнувшись, пурхнула далі. Джохар терпляче чекав, поки я повернуся в реальний світ. Я сидів, заплющивши очі, аж поки відчув, що моя душа, вигнана вчора комбінацією віскі й бехерівки, вирішила повернутися в тіло.

— Вибач, я відволікся, — голос тепер лунав хрипко. — Ми говорили, що це чортзна-де.

— Та грець із ними, з цими стрибками, Гілельчику! Через сорок років Київ нікуди не дінеться. Хороша робота, пристойні гонорари, повернешся ветераном із вагоном пільг… Урешті, ви ж не постарієте! Але є інша причина тебе відраджувати.