Зоряний кристал
- Автор: Романчук Олег Констянтинович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Каменяр
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зоряний кристал». Краткое содержание книги:
Стук у двері відірвав Гіпатію од читання.
— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.
— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.
— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялась Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло ховаються в ньому. Залежно від того, кому слугує воно, хто розпоряджається ним. Ті, що на терези долі поклали золото й знання, не в силі урівноважити їх. Ці речі несумісні. Багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство — в знаннях. Примарний блиск золота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнути музам, хто вперто й завзято сходить на Олімп знань, тим скориться вічність. Одначе цим людям слід відректися багато від чого, окрім віри в істину, справедливість для всіх. Вони неодмінно наразяться на небезпеку бути осміяними, а то й позбавленими життя. Та вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…
Очі Гіпатії зробились вологими. Гієрокл опустив голову.
Він не бачив, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов докоряючи собі за хвилинну слабість.
— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі! — в його Словах звучала розпука. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте «я» прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.
— Любий Гієрокле! Твоїми устами говорить бажання допомогти мені. Ти щиросердний, але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я залишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу. Я вірю, попри все зле, що знаннями можна навернути люд до віри в прекрасне, справедливе, добре. Слід лише донести слово істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти… Людське життя скороминуче. Та є в ньому щоць таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до зірок. Надто часто марнославство людське й гонитва за багатством потьмарюють усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переможуть споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле!
Після цих слів Гіпатія взяла з полиці вирізьблену із суцільного кристала чашу дивовижної краси й урочисто піднесла над собою. Сонячний промінчик, торкнувшись однієї з тисяч граней, весело затанцював на стіні.
— Це древній символ знань, мій любий Гієрокле. Я отримала його в спадок од Теона, мого батька. Колись ним володів мудрий Архімед, а ще раніше — єгипетські жерці у Мемфісі й Геліополі. В цій чаші знайшла свій притулок мудрість наших предків. Легенда рече, що чаша все бачить ї чує, що вона — дзеркало людського життя, котре оживе й промовить лише тоді, коли наймудріші з людей викують ключ істини, коли настане Час Гігантів… Нині для тих, хто у знаннях шукає відповіді на першопричину всього сущого, настали важкі часи. Тому премудрість буття, зібрану в чаші, конче слід врятувати. І зробити це повинен ти, Гієрокле…
Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, червонястий диск сонця заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець прпносив у місто солонкуваті запахи буро-зелених водоростей, що обліпили берег, очікуючи припливу, аби пірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих запахів приєднався аромат смаженини, варених бобів, прянощів, котрий ширився у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких ставало все більше на александрійських вулицях.
Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів та багатих громадян. Якась тупа і лиховісна сила звела воєдино поважних матрон і перекупок, патриціїв і приблуд без роду й племені, вояків і монахів, штовхаючи це різномасте гурмище до Мусейону.
Гієрокл, який чатував біля пристанища любомудрія, незмигно стежив за людом, що поступово заповнював величезний майдан. Погляд Гієрокла зупинився на зграйці хлопчаків, які, щось вигукуючи, шмигали поміж дорослими. Один з малюків розмахував уламком мармурової руки, мабуть, від розбитої вчора фанатиками статуї богині Венери, і голосно, в якомусь хворобливому екстазі, кричав. Та ніхто не звертав на нього уваги.