По струні. vol.1 Початок піднесення

Чорний Ворон замовк. Це ще не був кінець історії, але він не бачив потреби продовжувати, бо Христина, поклавши голову на його плече, час від часу зворушливо сопіла – вона однаково не почула б кінця. А йому... йому крутило в животі – його починало нудити. Та до рвоти справа якось не дійшла. Трохи дивно й неприємно.

І він бачив перед собою ворону, з чорним як смола пір’ям, з видовженим сірим дзьобом й блискучими очима, які так і зиркали повсюди, шукаючи дармової їжі. Він боявся її, боявся, що її кровожерливий погляд зупиниться на ньому й вона накинеться на нього малого й беззахисного, боявся її кігтів, якими вона виколупувала б йому очі. Цей страх заволодів ним, його нікчемною душкою, поки що досі чистою, незаплямованою. Він боявся її дужче за смерть.

„Чорний Ворон!” – підскочив він з місця й з радісним дитячим криком проголосив своє ім’я. „Я – Чорний Ворон! починаючи від цієї миті й до кінця вічності!” Він свято вірив, що з таким іменем ворона його не чіпатиме. Більш того, вона поважатиме його, приклонятиметься перед ним, боготворитиме. Таким був його захист проти сил пітьми. „Чорный Ворон? Ха-ха! – саркастично посміявся з нього Сопляк. – Какой же ты Чорный Ворон? Воронысько – вот ты кто!” Оце його „Вороныско” спочатку настільки дратувало його, що він постійно повторював: „Я не Вороныско. Я – Чорний Ворон!” Та згодом він змирився з цим, не звертаючи жодної уваги на викривлення власного імені.

Остання свіча повільно догорала, опускаючи полум’я все нижче й нижче. Чорний Ворон скоса слідкував за нею, але він заснув швидше, ніж вона догоріла, дозволивши темряві пройтися своїми територіями.