Теорія літератури

Невроз як феномен культури fin de siècle

Європейська культура зламу віків була невротичною. Невроз у цей період став у ній майже вимогою, необхідною частиною модерності. Невроз сприймався як вираз декадансу, самої новітньої цивілізації. Особливо це стосується французької літератури, де на якийсь час «нервове» стало синонімом «естетичного». Юджин Вебер, автор монографії про французький fin de siècle, дає своєрідний перелік: «…Бодлер захоплювався нервовістю творів Едґара Алана По і нервовим напруженням музики Ваґнера. Прихильники Бодлера шанували „його славетні нервові недуги, які мали вразити всі чутливі душі після нього“, а також, як і він, намагалися підсилювати свої нездужання. Фелісьєн Ропс, видатний офортист, стверджував, що працює нервами. Вірш Мориса Роліна „Невроз“ датується 1883 р. Для Золя твори братів Ґонкурів були „своєрідним поширеним неврозом“, а Тен „добре вписувався в наше суспільство неврозу“. Едмон де Ґонкур вважав Деґа невротиком. У „Модерному мистецтві“ Гюїсманса (1883) Берта Моризо описана як нервовий колорист, Ґієме — як „жмут контрольованих нервів“, Ґоґен — як „шкіра, під якою вібрують нерви“, а Мері Кесет демонструвала „круговерть жіночих нервів, переведених у картини“»[498].

Якщо спроектувати цю тему на українську культуру, то неврози в ній стали естетичним об’єктом дещо пізніше, на самому зламі століть. В українську літературу першим запровадив цю тему у відповідному ракурсі Агатангел Кримський. У першій книжці своїх оповідань «Повістки і ескізи з українського життя» (1895) Кримський демонструє невротичний, іронічний стиль, уривчастий, спазматичний наратив і, нарешті, героя, цілком зануреного у свої переживання, почуття, думки й нерви. Персонажі Кримського — це здебільшого люди з надламаною, хворобливою психікою. Їх роздирають пристрасті. Слабі нерви стають основою приступів неврозу чи істерії (особливо це стосується трьох оповідань, які витворюють певну єдність: «Дивна пригода», «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди. Матеріали для діагнозу psychopathiae sexualis» і «Psychopathia nationalis. Дещо з невропатології, дещо з етнографії, дещо — так собі дещо»). Ображений батьком гімназист б’ється в істериці; панич дістає нервовий напад від свого власного тиранства; молодий репетитор переживає тяжку психологічну драму від того, що його образила мати його учня; студента душать істеричні сльози, коли він чує українську пісню на вокзалі в Курську. Перелік аналогічних ситуацій і постатей у малій прозі Кримського можна продовжувати.

Таким самим буде й Андрій Лаговський — герой однойменного роману Агатангела Кримського (перші дві його частини були опубліковані в 1905 p.). Як особа чутлива до плаксивості й нервова до істеричності, він схожий на героїв попередніх оповідань Кримського. Він, власне, і є одним з них, адже перша частина роману, «Не порозуміються», була вміщена до «Повісток і ескізів» на правах окремої повісті. Лаговський не просто сентиментальний тип, він людина, за його власним визнанням, хвора, від чого його сентиментальність підсилюється. Сам він про себе говорить: «Я — жмут вимотаних нервів, жмут напружених струн, а не нормальна людина, як усі»[499].