Лагідний янгол смерті

Я взяв кілька фотографій, розклав їх. Нахилився, приглядаючись. На одній побачив шхуну, зняту з верхньої точки берега; потім ця ж таки шхуна, тільки з іншого ракурсу; просто знімок лінії берега, такого знайомого за недавньою мандрівкою; дві групові фотографії: п’ять чоловіків, четверо стоять, один присів унизу по центру.

— За що тут можуть убити? — озирнувся я на фотографа. Вітя підійшов, узяв фотографії, подивився на них. Залишив у руці три, решту поклав на стіл.

— Ось на ці поглянь. Уважніше.

Я взяв знімки. Верхній був мені вже знайомий: четверо стоять, один сидить. Я придивився. Здалося, що чоловік сидів на піску якось дивно, але більше ніщо не привабило моєї уваги.

— Візьми-но цю штуку, — Вітя простягнув мені збільшувальне скло.

Під лупою зміст фотокартки різко змінився. Я побачив, що чоловік, який сидів на піску, був зв’язаний. Його ноги були зв’язані в районі кісточок, коліна підтягнуті, а руки, зв’язані в зап’ястках, наче одягнуті на коліна. Четверо чоловіків, які стояли, дивилися в об’єктив із самовпевненими посмішками. Полонений позирав кудись убік, голова його була дещо схилена, рот трохи розтулений.

— Він тут живий? — повернувся я до фотографа Віті.

— Тут, може, і живий. А ось на наступних світлинах — заледве.

Я подивився на інше фото: двоє чоловіків у чоботах і довгих чорних куртках із каптурами волочили полоненого, простертого горілиць, за руки-ноги. Голова його безвільно звисала. На третій фотографії я побачив тих самих чотирьох, які тепер стояли біля невисокого піщаного пагорба. Біля ніг одного з них із піску стирчала саперна лопатка. У верхівку пагорба була ввіткнута палиця, до якої ременем був прив’язаний польовий бінокль. Ця конструкція наче пародіювала хрест на могилі.

— Отож, із тебе пляшка, — задумливо промовив Вітя. — Можемо в мене її приговорити, я за два кроки живу.

Я опустив фотографії на стіл. Фотограф поклав їх назад до конверта від фотопаперу, простягнув конверт мені. Окремо вручив коробочку з проявленою плівкою.

— Зачекай там, — він кивнув у бік приймальні фотоательє. — Я переберусь.

У гастрономі ми зупинилися біля винного прилавка.

— Що брати? — запитав я.

— Портвейн, червоний, — сказав Вітя. — Он там, зверху на полиці. Написано «Массандра».

З пляшкою ми зайшли до нього. Мешкав він у маленькому приватному будиночку, подвір'ям якого розгулювали кури.

— Я б залюбки горілки випив, — сказав він, сідаючи за стіл, застелений плямисто-брудною зеленою скатертиною. — Але зась.

— Печінка?

— Весілля, — видихнув фотограф. — Завтра весілля знімати, а це не можна робити тремтячими руками...

Він відкупорив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав тарілки, виделки та прості скляні келишки.

Доки ми пили й закусували, він жодного разу не згадав про мою плівку та фотографії. Розповідав про себе. Про те, як жив в Ужгороді, як був чудовим фотографом, але багато пив, і жінка зрештою вигнала його з дому. Попервах перебивався у друга, вони разом із другом пропили його два найкращі фотоапарати: «Пентакон» і «Нікон». Потім у Коломиї померла мати, залишила йому цей будиночок, і він довго не міг вирішити, що з ним робити. Спочатку хотів продати, але, знаючи, що в такому разі всі гроші процвиндрить на горілку, вирішив зробити по-іншому. Кинув пити й переїхав сюди. Одразу знайшов роботу в фотоательє. Інколи отримує якийсь підробіток у міліції — просто на машині забирають, і йому доводиться фотографувати місця злочинів.