Віннету І

Коли моя кімната була обставлена так, що я міг зайти всередину, Ншо-чі принесла гарно вирізьблену люльку миру і тютюн. Вона власноручно набила мені люльку і запалила. Коли я зробив першу затяжку, дівчина сказала:

— Цю люльку дарує тобі мій батько Інчу Чуна. Він сам привіз священну глину, з якої вона зроблена, а я виліпила її. Цю люльку ще ніхто не розкурював, і ми просимо тебе прийняти цей дарунок, аби згадувати нас щоразу, коли куритимеш її.

— Ви дуже добрі до мене, — відповів я. — І мені соромно, що я не маю для вас жодного подарунка.

— Ти подарував нам більше, ніж те, за що ми здатні віддячити, — ти врятував життя Інчу Чуни і Віннету. Обоє вони не раз опинялися у твоїй владі, але ти не вбив їх. Тому наші серця тепер належать тобі, якщо ти не проти.

— Як ти можеш питати про таке? Це завжди було моїм найбільшим бажанням. Інчу Чуна — це відомий вождь воїнів, а Віннету я симпатизую відтоді, як уперше побачив його. Для мене це велика честь і не менша радість — називатися братом таких людей. Я хотів, щоби мої друзі також стали вашими друзями.

— Якщо вони захочуть цього, до них будуть ставитися так, ніби вони народилися серед апачів.

— Ми дякуємо вам за це. Отже, ти сама виліпила цю люльку? Які вмілі в тебе руки!

Вона почервоніла від моїх слів і похитала головою:

— Я знаю, що жінки і доньки блідолицих набагато вміліші за нас. А зараз я принесу тобі ще дещо.

Вона пішла й повернулася з моїм револьвером, ножем і всіма предметами, які належали мені, але які я тримав не в кишенях. Я подякував, бо тепер мені не бракувало ні найменшої дрібниці, і запитав:

— А моїм друзям також повернуть усе, що в них забрали?

— Так, усе. Уже повернули, бо, поки я тут, із тобою, Інчу Чуна подбав про них.

— А що з нашими конями?

— Вони теж тут. Ти знову зможеш їздити на своєму, а Сем — на Мері.

— Ти навіть знаєш, як звати його мула?

— Так. І те, що свою рушницю він називає Лідді. Я не казала тобі про це, але під час ув’язнення ми з ним часто розмовляли. Він дуже кумедний, але хороший мисливець.

— Він і справді такий, а до того ж ще й вірний і готовий до самопожертви друг. Але я хотів би запитати тебе дещо. Ти скажеш мені правду?

— Ншо-чі ніколи не бреше, — гордо відповіла вона.

— Ваші воїни забрали в полонених кайова все, що ті мали при собі?

— Так.

— І в моїх трьох друзів також?

— Так.

— А чому тоді зі мною не вчинили так само? Все, що було в моїх кишенях, залишилося на місці.

— Бо так наказав мій брат Віннету.

— А чому він так наказав?

— Бо ти сподобався йому.

— Попри те, що він вважав мене своїм ворогом?

— Так. Ти ж сам сказав щойно, що й він сподобався тобі відразу. З ним усе було точно так само. Йому було дуже боляче, коли він мусив вважати тебе ворогом і не лише ворогом…