![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
Нарешті — замкова брама… І незнайомий гридень питає, хто вони й до кого. І відповідає Ольг спокійно:
— Родичі до її ясновельможності…
— О, пане Лелег, — пізнає гридень, — прошу, ще й припрошую…
На Вогнеданові й досі мана… Він не хоче шуму… Не бажає галасу… Він просто не знає, що робити…
Знайомі сходи, на третьому — щербинка… Знайомі важкі двері… Велика зала з гербами й прапорами… Сходи нагору…
Дідо Іскра не вийде назустріч… Не підхопить на руки… Не скаже… А втім, що це він, Вогнедан… На які руки… Йому ж чотирнадцять літ…Не сім…Двічі по сім… Чотирнадцять…
Ольг веде його коридорами… Як все змінилося… Ось тут були його з сестрою покої… Тут він читав книги і креслив на мапах… Ось і двері до бібліотеки… А тут… Тут були покої старого князя…
Ольг стукає у двері.
— Прошу! — знайомий голос… Де ж твоя моанська мова, мамо?
Вони заходять до великої вітальні… Авжеж… Портрета бабусі Денниці перенесено сюди з дідового кабінету… Поруч малювання з самого Іскри. Дідо дивиться сумовито на свою красуню-дружину.
Мама сидить у кріселку… Біла в білому… Незмінна… Гаптує на великих п’яльцях… Поруч дівчинка — дивна… Майже дівчина… Дана… Теж длубається голкою у гаптуванні… Сім років тому її не можна було змусити посидіти спокійно й хвилини… В хлоп’ячому вбранні — сорочка — чорногорка, штани… Ну, хоч в цьому не змінилася… Округлі, вже дівочі груденята… Як ти виросла, сестро… Без мене…
— Пані княгине, — говорить Ольг, — я привів до вас… гостя.
Вони обидві підводять очі — мама і Дана… І з Вогнедана від хвилювання злітає мана… Очі обох жінок — великої і маленької — такі ж як і у нього… Сині… Стривожені… Сумовиті…
Вони підхоплюються обоє… Конвалія ступає крок вперед і падає… Падає трохи не в ноги сину… Її ледве встигає підхопити стрий… Дана видає такий вереск, що Вогнедан одразу згадав їхні дитячі побойовиська… І ось вона уже у брата на шиї… І цілує його, цілує…
Конвалію стрий Ольг відніс до спочивальні. І покликав знайомого Вогнедану лікаря — белатця Кроллу… Двійнята залишилися у вітальні. Дана так вчепилася брату в руку — не одірвеш.
— Злий, — вимовляє, плачучи… — злий! Жорстокий… Чому затулився від мене? Чому говорити не хотів? Чому стільки часу не відгукувався? Чому не сказав, що вибрався звідти? У мене серце кров’ю обливалося… Я ж відчувала — погано тобі… Покличу — стіна камінна… Злий! Ой, який злий!
— А не називай мене чоррою, — говорить Вогнедан, силячись на жарт. І шкодує про це, побачивши, як залилися слізьми сестрині очі…
— Ти образився! — хлипає вона, — на ті дурні слова…. Вогнику мій, я ж не хотіла… Я ж люблю тебе… Я ніколи в світі більше так тебе не назву… Який же ти чорра? Ти мій хороший брат…
— Я на тебе не ображаюся, — мовить Вогнедан заспокійливо, — аби не ти — я б загинув там… Ти — моя душа, моя оборона. Ти моя чудова сестра…
Та ось виходить до них Ольг і кличе до спочивальні… На цьому ложі колись спав дідо Іскра… Тут вони пустували, качаючись по картатому ліжнику. Нині на ложі лежить Конвалія… Бліда, наче небіжчиця…
Вогнедан намарне підшукує у пам’яті якісь ніжні спогади про матір… Та перед очима — лише ласкаві очі Мальви Лелег… І руки бабуні Рути, котра купає його в запашних травах… Ні, він більше не ненавидить цю жінку… Сім літ він дивився на дівчину в рожевій сукні, котра сміялася з малювання до чорноокого Дракона, дещо зрозумів сам, решту пояснив йому волхв Богумир, але й любити він ще не може… Не може любити цю змучену жінку в жалобі… Біла в білому. Тепер-то він розуміє, що мати все життя носить жалобу по Воїну Ведангському. Як там говорила Півонія… «Аби ви вдалися в рід Драконів…»
Та все таки згадує Вогнедан… Згадує ніч в Боговладі опісля якогось покарання… Ой, він тоді й побивався — мама ляснула… Так і заснув, заплаканий… А вночі хтось обіймав його сонного, і ронив теплі сльози йому на личко… І шепотів говіркою: «Синочку мій…Дитя моє…»
— Сину мій, — ледь чутно говорить Конвалія, — ти маєш мене ненавидіти…
— Ні, мамо…
— Ти маєш на це право…
— Ні, мамо…
— Мене прокляв батько… Ти теж напевне прокляв… Сім років… за вбивство не дають стільки…
— Я не кляну вас, мамо…
— Я давно б померла… Та нема кому залишити… Все оце… Чорногора… Данаділ…