Жарт

А та нитка, якою я хотів би бути припнутий до минулого, що так зачаклувало мене, це помста, але помста, як упевнився я за ці дні, так само даремна, як і ті рухомі сходи. Авжеж, коли Земанек у актовій залі факультету читав «Репортаж з-під шибениці», — тоді й лише тоді повинен був я підійти до нього і затопити йому в пику! Відкладена помста обертається заманкою, особистою релігією, міфом, який щодня дедалі дужче віддаляється від своїх персонажів, які в тому міфі про помсту залишаються незмінні, хоч насправді (адже східці й далі рухаються) вони вже не там, де були раніше: інший Ян стоїть перед іншим Земанеком, і той удар, який я йому заборгував, не воскресити, не відновити, він назавжди утрачений.

Я різав на тарілці великий плескатий лангет по-віденському і слухав оте «гей, гей», що сумовито і майже нечутно линуло понад дахами містечка; перед моїми очима постав замаскований король із його «їздою», і серце моє стиснулося від непереконливості людських порухів.

Уже з давніх-давен парубки у моравських селах, як і сьогодні, сідають на коней і їдуть з чудернацьким посланням, кожну літеру якого вони виголошують зі зворушливою вірністю, хоч і не розуміють його, бо написане воно невідомими словами. Давні люди, звісно, прагнули в такий спосіб сказати щось важливе, те, що оживає в їхніх нащадках, які скидаються на глухонімих промовців, що розмовляють із публікою пречудовими, та незрозумілими жестами. Їхнього послання ніхто вже не розгадає, не лише тому що нема ключа, а й тому що людям бракує терпіння вислухати його, адже за нашої епохи існує така сила-силенна античних або й новітніх послань, що їхні носії перекрикують одне одного і їх уже не можуть почути. Уже сьогодні історія є тоненькою ниточкою спогаду над океаном забуття, але час рухається вперед, аж поки настане пора пізніх тисячоліть, яких обмежена пам’ять індивідів уже не зможе вмістити в собі; тоді з неї випадуть цілі століття й тисячоліття, століття картин і музики, століття відкриттів, битв, книг, і це буде недобре, тому що людина втратить поняття про саму себе, і її історія, якої вона не зможе осягнути й охопити, зібгається в кілька схематичних знаків, позбавлених сенсу. Тисячі глухонімих ватаг «їзди Королів» прямуватимуть зі своїми сумними і незрозумілими посланнями назустріч тим далеким людям, та ніхто вже не матиме часу їх вислухати.