Життєписи дванадцяти цезарів

10. Наче збираючись дати волю рабам, вийшов на трибуну, виставив перед собою багато зображень тих, кого засудив та вбив Нерон, саме для цього відкликав із вигнання одного юнака знатного походження, якого Нерон заслав на ближній Балеярський острів, і почав оплакувати важке становище республіки. Тож привітали його як імператора та визнали посланцем сенату й римського народу[696]. 2. Тоді розпустив суд і набрав з провінційних жителів легіони та допоміжні війська, крім війська, яке вже мав — один легіон, два кінні загони та три когорти. Із знатних мужів, поважних віком та мудрістю, зібрав щось на зразок сенату, і звертався до них в усіх важливих справах. 3. Із молоді вершницького сану набрав охоронців, що замість воїнів вартували його спальню, залишивши їм персні та назвавши їх “волонтерами”[697]. Розіслав едикти по провінціях, щоби усі й кожен приєднувався і долучався до спільної справи, як лиш можливо. 4. Приблизно у цей час, коли укріплювали місто, яке обрав для ведення війни, знайшли перстень роботи давніх майстрів із дорогоцінним каменем, на якому було зображення Вікторії з трофеями; згодом, у Дертозу прибило александрійський корабель із зброєю — без стернового, без моряків, без жодного пасажира: так що нікого вже не брали сумніви, що війну розпочато справедливо, чесно і за сприяння богів. Однак раптово все заледве не зірвалося. 5. Якось один із двох кінних загонів, каючись, що змінив свою присягу, намагався покинути Ґальбу, коли той саме наближався до табору — його ледве вдалося втримати у покорі. Також раби, яких з недобрим наміром подарував Ґальбі вільновідпущеник Нерона, вбили б його у вузькому проході до купальні, якби вони не почали говорити між собою “Як би нам не втратити нагоди”, — і коли їх запитали, про яку нагоду йдеться, то виказали її аж під тортурами.