Відважні
- Автор: Воинов Александр Исаевич
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Гнатовський
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Відважні». Краткое содержание книги:
У ті суворі роки немало підлітків прибивалося до партизанських загонів. Коли траплялася можливість, їх відправляли на Велику землю. Проте це не завжди вдавалось, і дітям доводилося ділити труднощі партизанського життя нарівні з дорослими. Найміцніші, найсміливіші і найбільш кмітливі з них ставали розвідниками, зв'язковими, брали участь у бойових операціях партизанів. Такими були й ті підлітки, яких зустрів Олександр Воїнов під Білгородом. Він записав їхні розповіді, а пізніше створив роман «Відважні», присвячений юним партизанам.
— Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..
— Зараз одвезу вас у госпіталь, — сказав Стременний, — там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?
— Мабуть, зумію…
— А як ви тут опинилися?
— А нас сюди назад пригнали — склади вантажити…
— Коли?
— Та вже чотири доби скоро буде.
«Чотири доби! — вигукнув про себе Стременний. — Значить, це було ще до наступу».
— Де ж решта?
— Повели. Вночі… А куди, не знаю… Ой, ноги, ноги як болять! — Він міцно обхопив свої ноги і завмер, злегка погойдуючись.
Стременний вийняв з кишені ліхтарик і посвітив на ноги солдата, йому стало моторошно. Те, що він вважав за чоботи, насправді були босі ноги, почорнілі від гангрени…
— От горе!.. Держись-но, друже, за мої плечі. — Стременний підняв солдата і, як дитину, виніс його на ґанок.
Він посадовив його на заднє сидіння машини, укрив ковдрою, яку завжди возив із собою, а сам сів поруч. Машина рушила.
— Ти з якої дивізії? — запитав Стременний солдата, з болісною жалістю розглядаючи його скуйовджену руду бороду і обличчя, пооране глибокими зморшками.
Щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі солдата.
— Та з нашої, сто двадцять четвертої, — тихо одказав він.
— А в якій частині служив?
— В охороні штабу…
Стременний пильно подивився на солдата.
— Єременко! — мимоволі вигукнув він, і голос у нього затремтів.
У старій, змученій людині, що сиділа обіч нього, майже неможливо було впізнати того Єременка, який лише рік тому міг руками розігнути підкову.
— Так, я, товаришу начальник, — насилу видихнув солдат.
— А мене впізнаєш?
— Ну як же… Одразу впізнав…
Тепер Стременний пригадав усе. Єременко був тим другим автоматником, який зник разом з начфіном. Очевидно, він знає, куди дівся й Соколов.
Стременний обережно поклав руку на плече солдата, що сидів з заплющеними очима.
— Товаришу Єременко… Чуєте, товаришу Єременко… Чи не знаєте ви, що з Соколовим? Де він?
Солдат мовчав. Стременний торкнувся його руки. Вона була холодна. І тільки по легкому клубочку пари, яка виривалася з його рота, можна було бачити, що він ще живий.
За чверть години Єременка доправили в польовий госпіталь, що зайняв усі три поверхи кам'яного будинку школи. Ще за півгодини його поклали на операційний стіл, і хірург ампутував йому обидві ноги по коліна.
Розділ тридцять сьомий
ДВА СОЛДАТИ
В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.
Один з них — високий, немолодий, в продимленому кожушку, що втратив свій первісний колір; колись кожушок був білим, а зараз темно-коричневий, і вирвані клапті зашиті невмілими руками; другий — хлопець у стьобаній ватянці, з гострим обвітреним обличчям; він тримає у руках трофейний німецький автомат, широкий ремінь якого оперізує йому тонку шию, і під цим тягарем хлопчик трохи горбиться. Важко впізнати в цьому не по-дитячому серйозному підлітку того хлопчика, який колись ридав у порожньому голубнику.
— Катю! Катю! — шепоче Олексій. — Ну, ходімо, Миколко! Пора…
Вони кидають останній погляд на те, що колись було їхнім домом, повертають і йдуть уздовж зруйнованої, спаленої вулиці. Обидва мовчать, думаючи про ту молоду світловолосу жінку, яку називали одночасно і Катею, і мамою.
Партизанський загін залишив свій табір у лісі. На міській площі партизани пройшли зімкнутим строєм повз представника обкому і командира дивізії Ястребова. Це був останній парад. Сьогодні до вечора вирішиться доля. Більшість стане солдатами, а інші почнуть відбудову міста.
Олексій Охотников, уже знав, що піде з армією, хоч Колесник і умовляв його залишитися в місті. Зруйновано залізничну станцію, розбито депо — багато роботи! Обком партії підшукує спеціалістів. Одна справа він, Колесник, кадровий офіцер, — а Олексію Охотникову після всіх випробувань і важкого поранення треба повернутися до праці.
Колесник говорив переконливо, і спершу Олексію здалося, що він погодиться. У нього син!..
— Миколко, де живе Клавдія Федорівна?..
Олексій зупинився. Ні, він не може витримати цього погляду, який все розумів і зі всім погоджувався.
— Ходімо! — сказав він і пішов далі, йшли поруч два солдати — батько й син — по зруйнованій вулиці. І обидва знали, що молодший залишиться, а старший піде дальніми, незвіданими дорогами…