ТАРС уповноважений заявити…

— Невже «поставить в тупик»? — здивувався Ухов. — Хай йому чорт, спасибі, це треба перелопатити.

— Перелопатити, — повторив, усміхнувшись, Константинов. — Підемо далі. Головне зауваження: в сценарії багато брехні. Причому в автора найкращі наміри, він намагається зробити емоційнішими образи чекістів. І знову з'являється дружина, яка жде чоловіка ночами, і знову молодий капітан закохується в співачку з ресторану, що зв'язана з фарцовщиками, і знову генерал знає все заздалегідь про противника… Правду треба писати, а коли автор її не знає, то варто посидіти з нами, порозмовляти, ми з радістю допоможемо. Та ось іще: у вас шпигунів пачками ловлять, а це неправда. Шпигун — рідкість у наші дні; серйозний шпигун — це найскладніша зовнішньополітична акція противника. Завербувати радянську людину в наші дні — завдання неймовірно складне; сама суть нашого суспільства суперечить цьому. Людина, яка добровільно чи навіть під натиском відмовилася б від того, що йому дає наше життя, — це аномалія.

Ухов ламав руки, клявся, ніби міняти в сценарії будь-що заборонено, річ, мовляв, уже відлита, конструкцію порушувати неможливо.

— А я ж ні на чому й не наполягаю, — озвався Константинов. — Я кажу вам те, що повинен сказати. А ваше право ві мною не погодитись і запросити іншого консультанта.

(У світі кіно режисери поділяються на дві категорії: «стоїки», котрі відкидають будь-яку поправку, навіть свого колеги, і «стратеги», котрі безстрашно руйнують конструкцію, якщо вбачають у доводах товаришів розумні міркування. Ухов хоч і був «стратегом», але лякав усіх «стоїцизмом». Попервах, поки ще не підписували наказу про запуск фільму у виробництво, він був ладен на все і вдячно приймав будь-які слушні зауваження. Та як тільки увіминули лічильник і гроші на фільм відпустили, з'являвся новий Ухов, диктатор і трибун, він відкидав кожне слово критики; на всі зауваження відповідав: «А я так бачу». І ти тут хоч лопни.)

Коли Константинов сказав, що вони можуть запросити іншого консультанта, Ухов притих, почав говорити про ранимість художника, виголосив промову, прославляючи в ній чекістів, і зрештою зауваження Константинова прийняв.

Перший ролик був видовий: актор ішов берегом річки, потім біг; шугнув з берега — гарно, ластівкою, і Константинов раптом виразно відчув смак річкової води, теплої, лагідної.

— Хочу подивитись, як він рухається, — пояснив Ухов, — це дуже важливо — пластика актора.

«Спробуй тепер віднови, як рухався Дубов, — машинально подумав Константинов. — Уникав камери. Чому? Проінструктували? Але ж це нерозумно: людина, яка завжди відчуває страх, боїться чогось — уже відхилення від норми, і ми зразу ж включимо це відхилення до «суми ознак».

— А тепер подивіться уважно, ми взяли на головну позитивну роль Броневого, доведеться повоювати на худраді, — шепнув Ухов.

— Чому? — здивувався Константинов.

— Стереотип мислення: бояться, що в ньому прогляне Мюллер.

— Яка дурниця! Актор — лицедій, чим більшим хистом перевтілення він володіє, тим вищий його талант.