Зарубіжний детектив
- Автор: Кристи Агата, Стаут Рекс
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Володимир Мусієнко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
У романі Р. Стаута розкриваються незаконні методи діяльності ФБР, що тероризує американських громадян, викривається міф про горезвісну «свободу особи» в США.
Про злочинний світ мафії, до якого причетні посадовці урядових установ Італії, розповідається в гостро викривальному творі Л. Шаша.
У романі А. Крісті простежується, як загальна гнітюча атмосфера життя в англійському провінційному містечку стає грунтом для кривавих злочинів.
— Але як він роздобув ті документи?
— Одного дня, коли Розелло кудись поїхав, Рошо зайшов до його кабінету… Так принаймні розповідали мені… Молодий практикант, що був на той час у конторі, дозволив йому увійти, а потім і залишив його там самого. Він сказав лікареві, що Розелло у від'їзді і скоро не повернеться, проте Рошо запевнив хлопця, ніби адвокат призначив йому зустріч саме на сьогодні. Настав полудень, практикантові час було йти снідати. Оскільки він не знав, що взаємини між лікарем і адвокатом змінилися, то без вагань залишив Рошо в конторі самого, і той сфотографував усе, що хотів… Я кажу сфотографував, бо, як точно відомо, Розелло ні про що не здогадувався, нічого не знав, аж поки Рошо не поговорив з каноніком. Коли ж канонік розповів племінникові про погрозу лікаря, Розелло допитав практиканта. Юнак згадав про ті відвідини і не став приховувати, що залишав Рошо в конторі самого. Розелло мав нервовий напад, вліпив практикантові ляпаса і розрахував його; потім одумався, розшукав хлопця, пояснив йому, ніби втратив контроль над собою, бо Рошо дорікав йому за те, що змусив його марно чекати, а зустрітися вони повинні були в дуже важливій справі. Розелло дав юнакові десять тисяч лір і знову взяв його на службу…
— Ото стільки розповів тобі паламар?
— Ні, про це я довідався від батька того практиканта.
— Виходить, Розелло тримав на видноті такі важливі документи?
— Цього тобі не скажу. Можливо, Рошо мав другого ключа від сейфа. А потім Розелло робить усе що йому заманеться вже багато років і з повним успіхом, отож, мабуть, він вважав себе в цілковитій безпеці… Та коли дядько розповів йому про погрозу Рошо, адвокат відчув, що земля у нього під ногами захиталася.
— Достоту так, — підтвердив дон Луїджі. — Моя тітка Клотільда, правда, вважає, ніби Рошо вдався до таких крайніх заходів через те, що закохані більше не могли критися, не могли прикидатись… Від жаги начебто.
— Якої там жаги! — сказав нотар. — Ті двоє давно звикли, адже вони любилися ще відтоді, як приїздили з коледжу до дядька на канікули. Спочатку вони ховалися з цим від каноніка, потім від Луїзиного чоловіка. Може, навіть це подобалося їм: приємне відчуття забороненої втіхи, насолода від ризику…
У цю мить постукали в двері. Постукали легенько, але наполегливо.
— Хто б то міг бути? — стривожився нотар.
— Іди відчини, — сказав дон Луїджі.
Нотар пішов відчиняти. То був комендаторе Дзерілло.
— Чого ви покинули свято і замкнулися в цій конторі? — спитав він.
— Ми вже насвяткувалися, — холодно відповів нотар.
— І про що ж ви тут розмовляєте?
— Про погоду, — сказав дон Луїджі.
— Облишмо погоду, бо вона чудова і балакати про неї нема чого… Я не збираюся грати з вами у схованки. Якщо я не поговорю з кимось, то лусну з люті. А ви розмовляєте якраз про те, що в мене сидить отут, — і комендаторе Дзерілло притулив долоню до грудей, скреготнувши зубами, наче від нестерпного болю.
— Якщо не можете далі витримати, говоріть. Ми вас слухаємо, — сказав дон Луїджі.
— А ви будете мовчати?
— А про що нам говорити? — з наївним подивом запитав нотар.
— Викладімо карти на стіл: ви щойно розмовляли про сьогоднішні заручини, про Рошо, про аптекаря…
— Таке нам і не снилося, — сказав нотар.
— …і про того бідолаху Лаурану, — провадив комендаторе, — котрий щез, як ото Антоніо Пато в «Морторіо».
Півсотні років тому під час вистави дійства кавалера д'Оріоля «Морторіо, або Страсті Господні» Антоніо Пато, який грав роль Іуди, провалився в люк під сценою, що відкрився згідно зі сценарієм, як відкривався до того сотні разів — і на репетиціях, і під час вистав. З тією тільки різницею (і це передбачено сценарієм не було), що відтоді про Антоніо ніхто і слухом не чував. Та подія перейшла у прислів'я, і про неї завжди згадували, коли люди або якісь речі зникали без сліду. Отож згадка про Пато розвеселила дона Луїджі і нотаря. Проте вони відразу опанували себе і знов прибрали серйозного і стурбованого вигляду людей, які нічого не розуміють. Уникаючи погляду Дзерілло, вони спитали:
— А до чого тут Лаурана?
— Наївні бідолахи, — з ласкавою іронією мовив комендаторе. — Невинні немовлята, що нічого не знають, нічого не розуміють… Нате ось пальчика, кусніть його, кусніть!
І він підніс до рота нотареві, а потім і донові Луїджі відставлений від стиснутого кулака мізинець, як це робили раніше недосвідчені у тонкощах гігієни матері, коли у їхніх діток починали різатися зуби.