Смерть Верґілія

— Чистота серця… вона лиш безсмертна.

Нічого не зрозумівши, Плотій, однак, доброзичливим тоном потвердив:

— Я з цим погоджуюсь, любий Верґілію, тому що безсмертна саме твоя чистота.

— Якби це не так було, — додав Луцій, — то тебе вони б за взірець не брали. Предковічне, безпосереднє, нове — все, що малює твоя уява, — це завжди чиста, урівноважена істина, й саме такою ти явив її всім поколінням — як сьогоденному, так і прийдешнім; хто її прагне, той шукає собі повожатого. Бо, як ти й провіщав, «знову нам шлють нове плем’я людей із високого неба», і пастир цього нового племені — ти.

Реальність кохання, реальність смерти — це, власне, те саме; юнаки ті це знають, а ці двоє навіть не бачать, що смерть уже поряд, тут, у покої… То чи можна ще змусити їх усвідомити цю реальність? Їх треба привести до тями, а зробити це майже несила, й лишалося тільки сказати:

— Авжеж, Луцію, так я колись і писав… Та повір мені, не провіщав я нічого, я просто обмацував бескид… либонь, мене скинуто з нього… не знаю.

— Ти рвеш собі душу і хочеш сховати це за своїми загадками, — проказав Плотій. — Таке до добра не доводить. Темрява — не до добра. — І щільніше запнувся у тоґу, так наче змерз.

— Так просто цього і не висловиш, Плотію. І, може, річ не лише в моїй немочі; може, про останню реальність узагалі не сказати словами… Я ось усе віршував, віршував, квапивсь у пошуках слів… я гадав, це — реальність, а то була тільки краса… Поезія виринає із сутінків… Усе, що ми робимо, все, що ми творимо, виринає із сутінків… а віщий реальности голос… він потребує сліпоти куди глибшої, ніж сліпота прохолодного царства тіней… істина глибша і вища, так, вона ще темніша й усе ж таки ще яскравіша…