Фламандська дошка
- Автор: Перес-Реверте Артуро
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6109-6
- Переводчик: Сергій Борщевський
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Фламандська дошка». Краткое содержание книги:
— На вулиці повно білявок, — завважив Муньйос.
— У плащах і темних окулярах? — відреагувала Хулія. — Це могла бути Лола Бельмонте. Я саме сиділа у дона Мануеля, і ні її, ні її чоловіка не було вдома.
— Ні, — заперечив Муньйос. — О дванадцятій ви вже були в мене, у шаховому клубі. Ми ходили вулицями близько години й прийшли до вас додому приблизно о першій… — Шахіст подивився на Сесара, і той відповів йому розуміючим поглядом, який перехопила Хулія. — Якщо вбивця чекав на вас, то, оскільки ви не поверталися, йому довелося змінити свій план. Отож він прихопив картину й пішов. Можливо, це врятувало вам життя.
— Чому він убив Менчу?
— Мабуть, не сподівався зустріти її там і позбувся небажаного свідка. Не, виключено, що він збирався зробити інший хід замість брати ладдю ферзем… Можливо, це було блискучою імпровізацією.
Сесар невдоволено звів брову.
— Гадаю, дорогенький, «блискучою» — це занадто.
— Називайте, як хочете. Змінити задум ось так, на ходу, враз застосувавши варіант, більш підхожий до ситуації, й залишити поруч із тілом картку з відповідним записом… — шахіст замислився над власними словами. — Я мав час її розгледіти. Запис зроблено на друкарській машинці — на «Оліветті» Хулії, як вважає Фейхоо. І без жодних відбитків пальців. Той, хто це зробив, діяв напрочуд спокійно, але швидко й точно. Як годинник.
На якусь мить дівчина пригадала, яким був Муньйос кілька годин тому, коли вони чекали на прихід поліцейських: шахіст опустився навколішки біля тіла Менчу, ні до чого не доторкаючись і не зронивши ні слова. Він вивчав візитівку вбивці так само холоднокровно, як дивився на шахівницю в клубі імені Капабланки.
— Я й досі не розумію, чому Менчу відчинила двері…
— Гадала, що це Макс, — припустив Сесар.
— Ні, — заперечив Муньйос. — Макс мав ключа — ми знайшли його на підлозі, коли ввійшли. Вона знала, що це не Макс.
Сесар зітхнув, крутячи на пальці перстень із топазом.
— Мене не дивує, що поліція мертвою хваткою вчепилася в Макса, — пригнічено мовив він. — Вони вже не мають нікого на ролі підозрюваних. Якщо це триватиме далі, то невдовзі не залишиться нікого й на ролі жертв… А якщо сеньйор Муньйос і далі неухильно застосовуватиме свій дедуктивний метод, це призведе… Ви уявляєте, до чого це призведе? Ви, дорогенький, стоятимете серед трупів, наче в останній дії «Гамлета», дійшовши неминучого висновку: «Я — єдиний, хто вижив, отже, за суворою логікою, якщо відкинути неможливе, тобто небіжчиків, вбивцею маю бути я…» І здастеся поліції.
— Це ще не доведено, — мовив Муньйос.
Сесар докірливо глянув на нього.
— Що ви вбивця?.. Вибачте, дорогенький, але наша розмова стає небезпечно схожою на діалог у божевільні. Я й на думці не мав…
— Я не про це, — шахіст подивився на свої руки, що лежали на столику, обабіч порожньої філіжанки з-під кави. — Я маю на увазі те, що ви щойно сказали, — що не залишиться підозрюваних.
— Тільки не кажіть, — недовірливо пробурмотіла Хулія, — що ви маєте якийсь здогад.
Муньйос підвів очі й уважно подивився на дівчину. Потім ледь чутно цмокнув язиком і схилив голову набік.
— Можливо.
Хулія зажадала пояснень, однак ні вона, ні Сесар не змогли витягти з шахіста ні слова. Той відчужено втупився в поверхню столика між своїми руками, ніби бачив у прожилках мармуру таємничі ходи уявних фігур. Час від часу на його губах з’являлася на мить невиразна посмішка, що захищала його від проявів зовнішнього світу.
XIII. СЬОМА ПЕЧАТКА
У палаючому просвіті він побачив щось нестерпно страшне: усе жахіття шахової безодні.