Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Яр [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Яр [uk]

Электронная книга - «Яр [uk]». Краткое содержание книги:

Роман відомого українського письменника, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка розповідає про найскладніші часи в історії українського народу в XX ст. Автор проводить головного героя твору Максима Нетребу через страхіття голодомору 1933 р., масові репресії 1937 р., тюрму, Верхньо-Колимський концтабір і сповнену тривог довготривалу втечу з нього, окупацію України фашистськими загарбниками, службу в поліції й приховану боротьбу з окупантами в групі Української Повстанської Армії, сприяння комуністичному підпіллю та партизанам, перебування на чужині та власні душевні муки.
1 ... 103 104 105 106 107 108 109 110 111 ... 337
Перейти на страницу:

— Ти ше, Максиме, повідіму, молодий таке міні казать, — настовбурчивсь Антін, але Максимове міркування примирило обох. — Міні ж усьо-таки на четвертий перекинулося, — вже спокійніше обізвавсь Ягола. — А це тобі не вареника здів.

— Боїшся, не прогодую твою сестричку?

— Оленка й сама себе прогодує. Вона без батька без мамки виросла, повідіму, і не таке бачила, — дав Антін одкоша.

Паша з дітьми тихо воювала в хаті, укладаючи спати, надворі повисли сині сутінки, і лиш зрідка блимав руденький вогник Антонової самокрутки. Антін сказав:

— Не вовремня зараз женицця.

— Чого це? — здивувався Максим. — Людина завжди лишається людиною. Ти ж он одружений, та й нічого.

— Якби міні оце не жінка та не діти... — мов сам собі промимрив Антін.

— І щоб тоді сталося?

— Що сталося б... коли воно война, то всі мужчини, повідіму, должні воювати, а не за спідницею ето... Оте й було б.

Максим придивлявся до чорного в посмерках Антонового обличчя й ніяк не міг угадати його виразу.

— Ну, а як же тоді ті, що вже мають жінок і діток?

Антін, не відповідаючи, тільки сичав недопалком.

— Послухай, Антоне, — нахилився до нього хлопець. — Ти не читав ніколи Ґьотевого «Доктора Фауста»?

— Якого доктора?.. Не читав.

— Ти ввесь час не даєш мені спокою, наче Мефістофель — Фаустові. Скажи: що ти від мене хочеш!

— А що я хочу? Ничого.

— Ні, ти таки скажи мені: хто ти?

— Людина, повідіму.

Було чути, що він посміхається.

— Ти працюєш у німців.

— Ну?

— Так із ким же ти? З німцями?

Антін засміявся:

— Хай тобі за инчих голова не болить. Думай, лучче, за себе.

— А може, ти комуніст?

— Ахвиноген знає, — буркнув Антін. — Той знає, з ким твоя прабаба й у просо стрибала.

— Виходить, ти ні з тими, ні з тими? Нейтралітету дотримуєшся?

— Ніяких нейтралітетів у войну не буває, — тут-таки заперечив Антін, і було видно, що те чуже слово йому добре відоме.

— Тоді я тебе не розумію, — замислився Максим. — Не повірю ж я після всього, що ти щирий друг німцям!

— А чого? — заворушивсь Антін. — На моєму вчастку ж аварій не було? — І сам собі відповів: — Не було. І скажу вам більше. Начальник станції Штоф каже: «Антон — гут-гут».

— Розповідай це своєму синові.

Максим сердито кивнув недопалок, розтоптав ногою, ще й плюнув.

— Чого ти гребеся, як квочка? — лайнувсь Антін.

Він узяв з-під ніг сухеньку гілочку й заходився ламати. Паличка глухо лущала, і той лускіт ще дужче дратував Максима.

— Зло бере! — сказав він.

— А ти инколи здумай про того кривого вчителя, веприківського, то воно й не так братиме, повідіму.

Антін схилив голову до правого плеча й зайшовся тим хихотом, який найдужче дошкуляв Максимові.

— Тому ти й не хочеш віддавати за мене сестру? — Максимів голос напружився й зірвавсь у кінці півником.

— А шо-о це ви про мене балакаєте? Га?!..

Обидва від несподіванки сіпнулись. Вони й не чули, коли підійшла до них Оленка й стала за рогом хати. Антін підвівся й, тупнувши двічі по штанах, мовив:

— Про мене, Семене...

І то була відповідь на Максимові прискіпування. Антін сходив «за хату», тоді повернувся й увійшов у сіни, причинивши двері.

— Ви вп'ять завелися? — спитала по тому дівчина, і досі тримаючи торбу млива за плечем. — Чи ти вже роздумав, шоб він тобі шуряком ставав?

Оленка говорила суворо, але відчувалося, що той той важко їй удається. Максим схопив і зняв клунок із її плеча.

Були собі край містечка, над самим урвищем яру, Йосип та Килина, жили не дуже багато, але не зовсім убого, як майже всі люди в Ярі. Мали трохи степу, трохи левади й клаптик лісу за яром, нажили собі й двох дітей: хлопця та дівчину.

З імперіалістичної війни Йосип повернувся живий і неушкоджений, громадянська його теж не зачепила, тому Килину багато хто в Ярі вважав справді-таки щасливою, бо безліч удів лишилося протягом безперервної семирічної війни.

Характер Йосип мав тихий і лагідний, головувала в хаті енергійна Килина, а він у всьому їй підкорявся. Не мав звички заперечувати навіть тоді, коли дружина робила щось проти здорового глузду. Килина часом підіймала на нього й качалку, проте він і в такому випадку лише чухав ударене місце й промовляв:

— Та ось ну-у... Та ну-у ж... Та вже го-оді...

Але до того доходило не часто, і вони жили собі в добрій злагоді.

Узимку й восени Килина пряла мичку та вовну, ткала добре полотно, улітку разом обробляли степ і косили сіно, і прожити можна було. До того ж до Яру внадилися дачники, і Килина вранці розносила їм сиродій: кому кварту, кому дві чи три. Ряба гула корова доїлася гарно, дарма що стара, і в хаті завжди бувала свіжа копійка.

1 ... 103 104 105 106 107 108 109 110 111 ... 337
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)