Зірки Егера
- Автор: Гардони Геза
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Іван Мегела
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Зірки Егера». Краткое содержание книги:
Той стояв на ринковій площі, зодягнений в оксамитовий, лілового кольору ментик, при шаблі, на ногах у нього красувалися червоні чоботи, оксамитову шапку з орлиним пером він тримав у руці. Поруч з ним виструнчився русявий зброєносець, стискаючи в руках два прапори: національний і червоно-синій прапор Егера. З другого боку від Добо стояв старий священик Балінт — у білому стихарі, в чорній рясі, зі срібним розп'яттям у руці. Сивий, з великою білою бородою, він скидався на біблійного пророка.
У фортеці саме приводили солдатів до присяги. Добо проказав останні слова свого звернення, потім надів шапку й повернувся до прибулого вершника.
Гергей зіскочив з коня і, блискаючи очима, віддав салют шаблею.
— Пане капітан, маю честь доповісти, що я прибув.
Добо пильно подивився на нього. Погладив рукою свою круглу сивувату бороду, довгі вуса і зміряв його здивованим поглядом.
— Не впізнаєте мене, пане капітан? Вісім років ми не бачились. Я, ласкавий пане, найвірніший ваш солдат: Гергей Борнемісса.
— Гергею, синку мій! — вигукнув Добо, розкривши обійми.— Знав я, що ти мене не покинеш!
Він обняв і розцілував витязя.
— А чого це ти сам приїхав?
Тієї ж миті на площу виїхав Шаркезі. Кінь високо підкидав обшарпаного босого цигана.
Солдати засміялися.
Усміхнувся і Добо.
— Оце і все твоє військо?
— Та ні,— мовив усміхнений Гергей.— Цей циган — мій зброяр. Гадаю, я добре вчинив, що привіз його сюди?
— У нас тут кожен чоловік на вагу золота,— відповів Добо.
Циган кинувся цілувати капітанові руку — Добо відсмикнув її.
Але ж хіба Шаркезі вгамуєш! Він тут же розцілував халяви капітанових чобіт.
— Скільки ж вас приїхало? — стурбовано спитав Добо.
— Небагато,— зніяковіло відповів Гергей.— Дали мені лише двісті п'ятдесят солдатів.
Очі в Добо засяяли.
— Двісті п'ятдесят? Сину мій, якби мені звідусіль посилали по двісті п'ятдесят солдатів, то я зустрів би турка на Макларському полі.
— А хіба підмоги не буде?
Добо нічого не відповів, лише махнув рукою; потім, повернувшись до офіцерів, що стояли поруч, відрекомендував їм Гергея. З королівських військ сюди вже прибув Золтаї, з яким Гергей познайомився ще одинадцять років тому. Він і зараз був такий же русявий, ставний і веселий. Навіть без бороди, видно, був ще не одружений.
Стояв тут ще один офіцер королівських військ — Гашпар Пете, маленький чоловічок з колючими вусами; його називали «ваша світлість». Біля Пете стояв худорлявий, блакитноокий молодик з хвацьким чубом. Він міцно потис Гергею руку і відрекомендувався:
— Янош Фюгеді, офіцер капітулу [66].
Гергей придивився до нього.
— Щось, брате, мені твоє лице дуже знайоме!
Той стенув плечима й усміхнувся:
— А я щось не пригадую...
— Чи не ти частував мене в Ердеї смаженим волячим вухом?
— Волячим вухом?
— Авжеж. На подвір'ї королівського замку, в той вечір, коли мало бути весілля Фюр'єша.
— Може бути, адже й справді я там частував гостей.
— Сподіваюся віддячити тобі;
— Як це?
— А піднесу тобі вухо турецького паші.— Гергей повернувся до Гашпара Пете: — А ти чого засумував?
— Маю на те причину,— відповів Пете.— По дорозі сюди двадцять моїх ратників утекли. Стрінути б їх оце!.
— За такими не жалкуй,— сказав Добо.— У нас ворота відчинені. Хто тремтить за свою шкуру — хай забирається геть. Для захисту цих мурів мені ящірки не потрібні.
Тільки зараз Гергей помітив панотця Балінта, якого не бачив уже цілий рік. Він обняв і поцілував старого.
— А чого це ви, превелебний отче, не поїхали з попами?
— Треба ж комусь і тут бути,— буркнув старий.— А що там Цецеї поробляє?
— До вас їде! — майже крикнув Гергей.— Молоді тікають, а старі за зброю беруться. В батька одна рука дерев'яна, але побачите, як він рубатиме.
Із церкви вийшов кремезний, короткошиїй чоловік у темно-синьому доломані. Шабля завширшки з долоню билася об халяви його чобіт. Він ішов з якимсь старим, що ледве встигав за ним, і вже здаля, сміючись, махав рукою Гергею.
Це був Мекчеї.
Відтоді як Гергей розлучився з ним, Мекчеї обріс бородою і став ще більше схожий на бика — під його важкими кроками здригалася земля.
— То ти одружився? — запитав Гергей після того, як тричі міцно обняв його.
— Аякже! — відповів Мекчеї.— Вже й дочку Шаріку маю.
— Хто ж твоя дружина?
— Блакитноокий небесний янгол?
— А все ж?
66
Капітул — у католицькій церкві колегія духовних осіб кафедрального собору. Капітули мали великі церковно-адміністративні й судові повноваження і свої дружини.