Нічний цирк

— Ти хотіла втекти зі мною, — усміхається Марко, незважаючи на тупий біль. — Я й не сподівався, що той поцілунок виявиться таким дієвим.

— Ти міг би змусити мене забути про нього, стерти його з моїх спогадів так само легко, як стер зі спогадів усіх інших гостей на вечірці.

— Це було не так-то просто, — жаліється хлопець. — До того ж я не хотів, аби ти забула.

— Я б не змогла, — запевняє Селія. — Як ти почуваєшся?

— Жалюгідно. Але вже майже не болить. Тієї ночі я сказав Александрові, що хочу піти. Не те щоб я справді мав це на увазі, просто хотів побачити його реакцію.

— Мабуть, усе зроблено так, щоб ми не почувалися, як пташки в клітці, — припускає Селія. — Ми не бачимо ґраток, поки не наштовхнемося на них. Тато каже, що було б простіше, якби ми не переймалися одне одним. Певно, він має рацію.

— Я намагався, — шепоче Марко, обіймаючи її обличчя долонями, — я намагався відпустити тебе — і не можу. Не можу припинити думати про тебе. Не можу перестати бачити тебе уві сні. Хіба ти не відчуваєш до мене такого ж?

— Відчуваю, — зізнається дівчина. — Ти весь час у моїх думках. Я часто сиджу в Крижаному Саду, щоб відчути хоч відлуння того, що пізнаю з тобою. Так було завжди, ще до того, як я дізналася, хто ти. І щоразу, коли я думаю, що почуття до тебе не можуть бути міцнішими, я помиляюся.

— То що заважає нам бути разом? — питає Марко. Його руки ковзають від її щік до ніжних обрисів плечей над сукнею.

— Я хотіла б, — шепоче Селія, затамовуючи дух, коли Маркові долоні спускаються нижче. — Повір мені, я хотіла б. Але йдеться не лише про нас двох. Так багато людей втягнуто до цієї гри. І контролювати все стає дедалі складніше. А це, — вона накриває його долоні своїми, — надзвичайно відволікає, і я непокоюся, що може статися, якщо я втрачу концентрацію.

— Хіба ти не маєш джерела сили? — дивується Марко. Дівчина збентежено дивиться на нього.

— Джерела сили? — перепитує вона.

— Провідника, як моє вогнище? Я насичуюся силою з вогню. У тебе нічого такого немає, ти все робиш сама?

— Я не знала, що можна інакше, — відгукується Селія.

— І ти повсякчас контролюєш цирк? — перепитує Марко.

Дівчина киває.

— Я вже звикла. Зазвичай можна впоратися.

— Навіть не уявляю, наскільки це виснажливо.

Марко ніжно цілує Селію в чоло й відпускає її, намагаючись триматися якомога ближче, хоч і не торкаючись.

А потім він розповідає їй різноманітні історії. Міфи, які почув від свого наставника. Власні фантазії, на котрі його надихнули уривки архаїчних книжок із потрісканими корінцями. Ідеї для цирку, для котрих у жодному з наметів не вистачить місця.

Селія відповідає легендами зі свого дитинства, проведеного за лаштунками театрів. Розповідає про пригоди у віддалених містах, куди навідувався цирк. Згадує події тих днів, коли влаштовувала спіритичні сеанси, і радіє, що йому ці вистави здаються такими ж безглуздими, як і їй колись.