Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
— А що роблять дівчатка? — спитала вона.
— Здається, ще не повставали, — відповіла служниця.
— Піду розбуджу їх…
— Спробуй-но розбуди, — сердито кинула Грела, виходячи, — розбуди, коли ми навіть не лягали.
Флювія плакала, Грела ходила по кімнаті, й тільки Ана Хулія спала. Вона випила цілу пляшечку снотворного.
— Звіримося на бога, — сумно мовила мати.
— Вирвімо телефонний шнур, — урвала її Флювія. — Нам щомиті дзвонять і запитують: «Це я говорю з домом Іскаріотів?», або: «Чи піде сьогодні ваш дядько на тайну вечерю?», а то й просто: «Ну, то як — вечеря буде?».
— А де Тройо? — запитала мати, хрускаючи пальцями.
— Він устав і, навіть не поснідавши, пішов із дому. Сказав, що йде в басейн.
А телефон дзвонив і дзвонив.
— Вирвімо шнур! — закричала Флювія. — Знову питатимуть про Іскаріотів, цікавитимуться, чи дядько піде на тайну вечерю.
— То вже старий жарт, — понуро мовила Грела.
— Був жарт, а тепер ні, — відказала Флювія. — То піде дядько чи не піде на тайну вечерю?
— Дотепно, аж нікуди!
Новини. Свіжі новини. Новини на кухні. Колись у них була прачка Каліста, котра вже давно в них не працювала, але завжди навідувалася, коли в родині траплялося щось поважне. Прийшла вона й цієї великодньої неділі, по-своєму воскресла, бо довго лежала в лікарні з болотяною пропасницею.
— Кажу вам: я її бачила, бо стояла біля неї так близько, як оце біля вас.
— А все-таки ти добре роздивилась, то була справді вона?
— Хіба ж я вам не кажу, що стояла зовсім близенько? А я вже досить стара, щоб бачити все, як воно є. — Вона розіпнула хустку, у вухах задзвеніли сережки, й ущипливо додала: — Це в такому зеленому віці, як у вас, бачать завжди те, що хочуть бачити, а не те, що є насправді.
— Тоді вона геть збожеволіла, — сказала Флювія, підбираючи на потилиці волосся, щоб заколоти його гребінцем. — Тільки цим можна пояснити, що вона теж була там.
— І все ж таки, — вперто допитувалася Грела, — може, ти помилилась, то справді була вона, сеньйора француженка, знайома дядька Рамона?
— Та хіба ж я її не знаю? Знаю як облуплену. То була вона, давня подружка дядька Рамона. Стояла її плескала в долоні. Та ще як плескала!
— Плескала в долоні, кажеш? Тобто аплодувала? Пригадай добре: сеньйора француженка, знайома дядька Рамона, аплодувала?
— Можу присягнути, що аплодувала, так само, як і я.
— То й ти аплодувала, Калісто? — здивувалася Флювія.
— Як же було не аплодувати, коли всякому, хто не аплодував, могли дати доброго бобу… Поблизу мене, тобто неподалік від місця, де я стояла, одна баба проказувала «Пошматовану молитву», що починається словами: «Тіло на ложі…», але йдеться там не про ту ложу, що в театрі, а про ложе, на яке кладуть мерців, бо ложе призначається для тіла, а небесна ложа — для душі з отого тіла, покладеного на ложе. Отже, коротше кажучи, виходить, усьому своє місце: тілу — ложе, душі — ложа.
— Усе, що варнякає ця жінка, — смертний гріх, — мовила, заходячи на кухню, донья Софія, роздратована філософськими міркуваннями прачки на ймення Каліста, або Каністра, як її презирливо називали, за звичаєм багатих господарів калічити імена слуг.
— То все забобони, — позіхнула Флювія, в якої і голос звучав, наче позіхання, — вони вже віджили свій час.
— Як то віджили? А знаєте, панно Флювіто, що коли слухаєш «Пошматовану молитву», то волосся стає сторч…
— Калісто! — закликала прачку до порядку мати, яка чистила апельсин, намагаючись не помічати того безладу, що зробився на кухні за останні дні.
— В таке вірять суперзабобонні люди, — докинула від себе Грела.
— Супер, супер! Для вас, нинішньої молоді, все супер!
Усі засміялися, засміялась і Каліста. Сміялася, не розуміючи, що сміються з неї.
А телефон дзвонив і дзвонив. Та ніхто не брав трубки. Навіщо? Аби почути: «Алло! Аллої То Іуда вже цілувався?», «Алло! Пробачте, що ми говоримо про мотузку, адже в домі повішеного про це не говорять, але скажіть: у вас мотузки продаються?».
— А француженка була сама? — спитала Грела.
— Сама, — відповіла Каліста, — і мені здається, що вона зійшла з трамвая, який прибув від кладовища. Побачила Іуду на будинку різників і відразу гукнула: — Гамон! Гамон!
— Підла повія! — вигукнула Габрієла. — Примусити б її пожерти всі оті банани, якими одного вже нагодовано!
— Грело! — відкликала її вбік донья Софія. — Я вас просила, і ви всі мені обіцяли, заради вашого покійного батька, що в нашому домі ніколи більше про це не буде й згадки. То, може, мені вклякнути перед тобою і благати тебе навколішках? То була ганьба… Ана Хулія весь час плаче, а той хлопчина…