Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
А як прибули у Ставки каральні загони уланів, то ті, що закликали людей не платити податків та арештувати війта, самі не наставили своїх задниць, а поховались по дірах, як миші… Га, певно, чужими руками жар вигортати — то легко! Я дивуюся, що тут, у Вишні, де жив і працював на народній ниві наш відомий патріот отець Аркадій Річинський, аякже ж, не знайшовся ні один розумний чоловік, щоб опам'ятати народ і не допустити до такого прикрого випадку, як побиття екзекутора… Треба було випадку, щоб якраз того дня отець парох і війт були в Нашому… Треба зовсім не знатися на праві, щоб не розуміти, чим пахне побиття службовця під час виконання ним службових обов'язків. А тепер як вже скоїлася біда, то навіть нема того, хто бив… всі били й ніхто не бив, а судова експертиза виказує, що людина добре змішена обцасами… І ще знаходяться такі голоп'ятники, що поширюють провокації, ніби всі бідняки ходять у постолах… то виходило б, буцім екзекутора побив Штефан Курочка, чи війт, чи хто з Крученюків, чи Варенюків.
— Я прошу слова в цій справі.
Встав вишнянський коваль, Тимко. Високий, темний, жиластий чоловік скидався на статую з чорного дуба. Голос у нього теж був густий, низький:
— Я хочу свідчити в цій справі.
— Тут не суд. Свідчити будете, Тимку, на суді.
— Тут не суд, але ми хочемо, щоб наш посол обстав за селом, і тому я хочу геть все дочиста розповісти, як з тим екзекутором було.
— Хай розповість. Кажи, Тимку. Певно, доки мовчати! Як правда, то правда! — загомоніли з усіх боків.
— Тихо там! Дайте говорити чоловікові…
— Я кажу… то було так: прийшов екзекутор до Пшеничного, аби він заплатив штраф, що ніби не має таблички з своїм прізвищем при возі… Така тепер мода пішла на ті візитні карточки при возі… А Пшеничний, прошу ласки пана посла, не тримає пса коло хати, а не то коня. Його тесть, що теж Пшеничний називається, бо в нашому селі тих Пшеничних багато, має, правда, шкапину, але не він.
— То екзекутор міг помилитись… то як? Це причина, щоб людину страчувати?
— Та не причина, прошу пана посла, певно, що не причина, але… тут така історія, що при Пшеничному не можна слова «кінь» вимовляти, бо зараз у нерви впадає…
— Цікаво!
— Та певно, що цікаво. Було таке, що тесть не захотів Пшеничному позичити коня город виорати, то він взлостився і сам запрягся до плуга.
— Буває…
— Та певно, що буває, і то б нічого, якби не люди… Знаєте, люди є люди. Якось приїздили якісь пани прало оглядати… спізнили поїзд, і хтось їм нараяв, ніби у Пшеничного є добрі коні, аби панів до Нашого відвезти… Пшеничний тоді сильно влютився. І з тієї пори не можна вимовляти при ньому слова «кінь», бо в ту секунду впадає у нерви… А тут ще кажуть йому — плати податок за візитну карточку коня. Можете самі міркувати, що з ним скоїлося. Той екзекутор, забачивши таке, впав у нервацію, з розмаху вхопив дрючок і став втікати. А Пшеничний… знаєте, чоловік у нервах не дуже відповідає за свої слова… почав за ним вигукувати: «Злодії, грабівники», — а сусіди подумали, що той панок у нього курку вкрав…
Осадчук втрачав терпець до решти:
— Що ви тут городите, чоловіче, як п'яний? Кому ви будете бандиги гнути?[110] Що ви — всіх нас тут за дурнів маєте?
— А чого то мав би я розумних людей за дурнів мати? Я знаю, з ким маю честь говорити, — з ображеною гідністю відповів Тимко, віддувши свої коричневі губи. — Знаю, а тому й відповідаю за свої слова. А що тепер по селах волочаться різні безробітні з міста й крадуть кури в людей, то правда.
— Правда! Правда! — озвались добровільні свідки з залу.
— Чуєте, пане посол? Народ свідчить. Зразу люди думали, що то куниці чи лисиці крадуть курей, але потім переконалися, що то інші «лиси» лаком'яться на курятину.
— Отак приходять в село й ганяються за курми? — заіронізував Осадчук. Тимко не дався збити з пантелику:
110
Дурниці плести.