Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Таким чином, з початку і майже до кінця XVIII ст. Київська митрополія унійного обряду охоплювала вісім єпархій України та Білорусі, пізніше званих дієцезіями: Київську митрополичу, Полоцько-Вітебську, Володимиро-Берестейську, Пінсько-Турівську, Луцько-Острозьку, Львівсько-Галицьку (їй підпорядковувалося і Поділля), Перемишльсько-Самбірську і Холмсько-Белзьку. Постійної резиденції уніатський митрополит спершу не мав, а з другої половини XVIII ст. таку роль почав відігравати Радомишль на Житомирщині, де резидувала митрополича консисторія – адміністративно-судовий апарат для управління церковними справами. Напередодні першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Київська митрополія нараховувала 9.300 парафій і близько 4,5 млн. вірних.

Що стосується її внутрішньої структури і обрядовості, то після Замойського собору 1720 р., де вперше порушувалися ці питання, вона поступово зазнала помітної латинізації. Зокрема, були внесені певні поправки до богослужебних книг та самого порядку літургії відповідно до католицького канону, а також запроваджено ряд суто католицьких релігійних свят. Зазнала змін внутрішня обстановка в церкві (наприклад, було поставлено лави) і навіть зовнішній вигляд священників, які стали голити бороди. З одного боку, ці новації начебто віддаляли уніатську церкву від традиційного православ'я, але з іншого – сприяли кращому порозумінню між людьми Грецького обряду та їхніми сусідами-католиками, бо власне у ці часи починає досить широко фіксуватися так звана "дворитуальність", коли вірні обох обрядів стали навзаєм хрестити дітей, укладати без перешкод шлюби, брати участь у спільних відправах тощо. Проте якщо екуменічні здобутки уніатства належать до його безсумнівних переваг (особливо ж зважаючи на бурхливе, багате на внутрішні конфлікти життя польсько-українського суспільства XVIII ст.), то безумовно негативну роль відігравало те, що уніатська церква поволі, але неухильно спольщувалась у мовному відношенні. Наприклад, коли літургії ще традиційно відправлялись по-руському, то проповіді та інші церковні чини вже, як правило, стали польськомовними, спонтанно, через полонізацію кліру, призводячи до спольщення прихожан. Втім, справедливим це твердження є лише стосовно ієрархічно вищого духівництва, тоді як основна маса сільських священиків, як уже відзначалося у вступі до цього параграфа, лишалася далекою від польської мови і культури (а швидше – і від усякої культури, оскільки поліпшення церковної організації впродовж XVIII ст. так і не встигло докотитися до сільських попів, матеріально нужденних, неосвічених і цілком залежних від шляхти – власників поселень, що входили до певної парафії).

Таким було становище уніатської церкви напередодні розчленування українських територій між Росією та Австрією. Після падіння Речі Посполитої доля уніатських церковних структур склалася по-різному. У Російській імперії указом Катерини II 1795 р. митрополича кафедра та підпорядковані їй єпископії були ліквідовані, а люди, які побажали залишатися в унії, підпорядковувались білоруському уніатському архієпископу. Водночас форсовано прискорювався перехід місцевого населення, котре офіційно трактувалося як совращенное лестью и насилием с пути правого в соединение с римскою верою, у православ'я. За два-три роки уповноважені Петербурґом місіонери за активної підтримки місцевих російських влад, застосовуючи де антипольську агітацію, а де – примус та шантаж, навернули на Київщині, Волині та Поділлі близько 4.700 уніатських парафій (цієї конверсії вдалося уникнути лише 16 з 103 василіанських монастирів, що протрималися до остаточної ліквідації василіанського ордену у 1830-х роках). Впродовж 1796–1797 рр. усталилася і нова церковно-адміністративна структура новонавернених регіонів, де було створено Подільську, Волинсько-Житомирську та Київську православні єпархії. Лишається додати, що в процесі цієї "реправославізації" значна частина вірних, особливо з-поміж дрібної шляхти та духівництва, перейшла на католицизм, не сприймаючи православ'я у його російському варіанті. У цілому ж, зважаючи на підпорядкованість Російської православної церкви інтересам влад, а також беручи до уваги загальне спрямування політики Петербурґа, так зване возз'єднання уніатів з православ'ям не можна оцінити інакше, як один із засобів русифікації новоприєднаних територій.