Дитя песиголовців

Він налив у пляшечку якусь рідину, але сипати туди нічого не став, теж закрив продірявленою кришечкою, вставив трубочки, та перед тим вдягнув на них дозатори і затягнув.

Потім узяв пакет з порошком із драконових кісток і обережно висипав у центральне відділення. Витягнув мобілу, поклацав, налаштовуючи.

— Знаєш, — сказав майже байдужо, — є одна річ, яку я вам ніколи не пробачу. Це було у квітні, коли ваші пішли зачищати Вуликогірськ і потрапили в кліщі. Тобто формально для вас і решти світу нічого такого не було, адже й ваших там не було, а ми лупили по своїх. Таж ми знали… І от одного ранку я прочитав про те, як ваших там прасували, і відчув радість. Розумієш?

Марта кивнула, але він тільки похитав головою:

— Нічого ти не розумієш. Я радів через те, що ці люди померли. Так, вони були моїми ворогами. Але… Я радів тому, що люди померли! Я був щасливий. І сподівався тільки на те, що перед смертю вони страждали.

Він під’єднав до мобіли якісь дротики, інші — встромив у порошок, чимось клацнув, накрив коробку кришкою і обмотав скотчем.

— Пізніше — коли я воював і наступив на «колобка»… — так, я почав перетворюватися на одного з тих, кого ви хотіли би бачити.

Яромир розшнурував і зняв правий черевик, потім закатав вище холошу. Марта здригнулася, хоча, взагалі-то, чекала на щось подібне.

Нога Яромира була вкрита густою сірою шерстю. Ближче до стопи кістка вигиналася під якимось неймовірним кутом, а сама стопа швидше нагадувала вовчу — тільки сильно збільшену і деформовану.

— Відтоді, — сказав Яромир, — я повільно перетворювався на песиголовця. Але це все вже не мало значення. Це… так, видимість. По-справжньому я почав перетворюватися на чудовисько раніше. З того дня, коли ви змусили мене радіти чужим смертям.

До його гомілки двома ременями був прив’язаний дивний балончик, Яромир зняв його, потім підчепив пальцями устілку черевика — дивну, деформовану, явно виготовлену на замовлення, щоб зручніше лягла ця вовча лапа, — і витягнув звідти, із заглиблення, якийсь обідець із дроту — подібний до тих, що бувають на брелоках.

Але Марта вже розуміла, що з брелоками цей обідець не має нічого спільного.

— Одного не розумію: як ти це все проніс крізь рамку?

— А я не проходив крізь рамку. — Він поклав устілку, взув черевик, опустив холошу. — Коли дізнався про неї, зібрався залазити крізь одне з вікон, та не довелося. Просто допоміг твоїм однокласникам розвантажувати скрині циркачів — і заносити крізь службовий вхід. А коли синьйор Оповідач запропонував мені їм підіграти… — Яромир знизав плечима. — Далі все було просто — доки не з’явилася ти. Тому доведеться використати ось це. — Він вставив загвіздок у гранату. — На той випадок, якщо тобі спаде на думку зробити якусь дурницю.

— Логічно, авжеж: збираєшся підірвати всю школу — і загрожуєш мені гранатою. Ти впевнений, що цей твій «колобок» подіяв тільки на ногу, а мізки на зачепив?