Віннету ІІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-119-3
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІІ». Краткое содержание книги:
— Що ви тут робите, сер? — із подивом запитав він мене.
— Намагаюся наслідувати вестменів. У такій ситуації справжній вестмен завжди шукатиме сліди бандитів.
— Ви? Що ви там можете розгледіти? Це були досвідчені й небезпечні негідники, вони зуміли замести сліди так, що навіть я нічого не знайшов.
— Можливо, мої очі бачили краще за ваші, сер, — відповів я всміхнувшись. — Чому вам заманулося шукати сліди зліва від дороги? Якщо ви справді досвідчений мешканець прерії, то мали б відразу побачити, що ліворуч немає жодного куща, а отже, там не влаштуєш засідку.
Товстун подивився на мене так, наче вперше бачив, помовчав і нарешті вимовив:
— Ну що ж, мушу визнати, що й у книгописа іноді виникають тверезі думки. І як, ви помітили щось?
— Так.
— Що саме?
— Вони сиділи он у тих кущах, а коней тримали в ліщині.
— О, тоді я мушу оглянути все сам. У вас око недосвідчене, і ви не зможете порахувати коней.
— Двадцять шість.
Товстун знову здивовано подивився на мене.
— Двадцять шість? — повторив він із подивом і недовірою в голосі. — Чому ви так вирішили?
— Порахував сліди, як же ще? — засміявся я. — Восьмеро з цих коней підковані, а решта — ні. Про бандитів можна сказати, що серед них двадцять три білих і троє індіанців. Їхній білий ватажок їздить на гнідому мустангові і кульгає на праву ногу. Вождь індіанців, який супроводжував їх, походить із племені сіу-оґлала, у нього чудовий вороний жеребець.
Обличчя товстуна витягнулося, рот відкрився, він дивився на мене, як на привида.
— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ви все це вигадали, сер?
— Подивіться самі, — запропонував я йому.
— Але звідки ви дізналися, скільки було білих і скільки червоношкірих? Як ви могли визначити, хто на якому коні їздить і на яку ногу кульгає? Звідки дізналися, з якого племені походить індіанець?
— Спочатку подивіться самі, а потім будемо сперечатися, у кого з нас краще око.
— Так і зроблю. Гаразд! Ходімо зі мною, сер! Я не я буду, якщо ви все це не вигадали!
Він засміявся й подався до кущів, на які я йому показав.
Коли я наздогнав його, він так був заклопотаний пошуком слідів, що навіть не звернув на мене уваги. Він ще хвилин десять все роздивлявся, аж тоді нарешті випростався, повернувся до мене і сказав:
— Ви не помилилися, в загоні розбійників справді було двадцять шість чоловік. Вісім коней підковані, а інші — ні. Але все решта — суцільні вигадки! Ось тут вони сиділи в засідці, а там стояли їхні коні. Більше нічого зі слідів дізнатися не можна!
— Тоді ходіть за мною. Зараз я змушений буду дещо показати вам.
— Із радістю, — єхидно відповів він і похитав головою.
— Зверніть увагу на ось ці сліди — трьох коней тримали окремо від інших і зв’язали їм не передні ноги, а передню праву і задню ліву. Такі пута використовують індіанці, а не білі.
Товстун нахилився, виміряв відстань між відбитками копит і перестав похитувати головою. Земля була волога, і сліди було видно дуже чітко.
— Боже, це справді так! Тут стояли індіанські коні!
— Тепер ходімо далі. Зверніть увагу на цю калюжу. Біля неї червоношкірі мили обличчя і наносили бойові фарби. Бачите круглі заглиблення в землі? Тут стояли мисочки з фарбами, що, як відомо, виготовлені на ведмежому жирі. На сонці жир розтанув, і кілька крапель впали у траву. Придивіться: чорна, червона і дві блакитних крапельки. А хіба чорний, червоний і блакитний — це не бойові кольори оґлала?
Товстун кивнув на знак згоди. На його здивованому лиці легко читалося те, про що мовчали губи.
— Ходімо далі, — продовжував я. — Судячи зі слідів, коли бандити приїхали сюди, вони зупинилися он біля того болітця. Коні стояли там довго, відбитки копит глибокі, і вода заповнила їх. Двоє проїхали вперед оглянути місцевість, і це могли бути тільки вождь індіанців і ватажок зграї. Природно, що кінь білого був підкований, а індіанця — ні. До того ж ви, мабуть, знаєте, що червоношкірі і білі по-різному сидять на коні? Індіанці сидять майже на шиї коня, тому жеребець вождя ступав важче передніми ногами, а жеребець ватажка — задніми.