Картковий будинок

— Чудово, Френсисе. Неперевершений результат. Думаєте, ви зможете перемогти? — поцікавився один з його старших парламентських колег.

— Гадаю, що так,— відповів Уркгарт з тихою впевненістю.— Я маю такі ж самі шанси, як і будь-хто інший.

— Думаю, ваша правда,— сказав його колега, гасячи внутрішній вогонь великим ковтком чогось білого.— Молодий Семюел, може, й попереду, та його кампанія іде на спад. Боротьба тепер точиться між набитими руками, вами й Патриком. І, Френсисе, я хочу, щоб ви знали, що маєте мою щиросердну підтримку.

«Про що, звісно ж, ти захочеш, щоб я згадав, коли візьму в руки прем’єрське шефство»,— подумав про себе Уркгарт, вдячно пхикнувши, а Мортіма, яка, незважаючи на тисняву, пурхала кімнатою, ніби той серафим, оновила спорожнілий келих і обдарувала чарівною посмішкою.

Один з Уркгартових молодших прихильників дістав коробку нагрудних значків і проштовхувався кімнатою, чіпляючи їх на піджаки. На значках стояло просто «ФУ». Молодий політик, наполеонівської статури і зашарілий, опинився біля Мортіми. Він захоплено простягнув один зі значків у звичному напрямку до її грудей. Очі в нього були милі, але, поки його рука наближалася до її пазухи, ставали дедалі невпевненішими. Тоді він зустрівся з її очима — і відвів погляд, ніби його хльоснули батогом.

— О Боже. Вибачте. Гадаю, цьому місце не тут,— бовкнув він і зник у натовпі.

— Звідки у тебе ці люди? — прошепотіла вона з жартівливим трепетом у вухо своєму чоловіку.

— Коли він підросте, з нього може вийти велика людина.

— Якщо підросте, пришли його до мене. Я дам тобі знати.

Новоприбулі досі вливалися в кімнату.

— Звідки їх стільки? — запитала Мортіма, стурбована, що у них можуть скінчитися напої.

— О, деякі з них були дуже заклопотані,— відказав він.— Вони вже засвітилися на прийомах як у Семюела, так і у Вултона, враховуючи, що ніколи не завадить перестрахуватися. І тобі теж, так, люба? Перестрахуватися?

— Я люблю знати, на якому я світі, Френсисе.

— Звісно, люба. Саме тому я й маю дружніх організаторів у партіях Майкла і Патрика, вони рахують голови, збирають обличчя. Переконуються.

Вони зазирнули одне одному в очі, на хвильку забувши про товкотнечу навколо.

— Хай чого це коштуватиме, Френсисе.

— А ти хочеш знати чого?

Вона похитала головою.

— Ні, не більше, ніж хочеш знати ти, любий,— розвернувшись, вона продовжила виконувати свої обов’язки.

Десь на фоні продовжував настирливо дзвонити телефон, передаючи вітання і запитання. Уркгартова секретарка відповідала на дзвінки у перервах між відкорковуванням пляшок і теревенями, а зараз вона підійшла до Уркгарта, і її обличчя насуплено морщилося.

— Це вас,— хутко прошепотіла вона.— Роджер О’Ніл.

— Скажіть йому, що я зайнятий і передзвоню пізніше,— розпорядився він.

— Але він дзвонив і раніше. Голос дуже стривожений. Попросив переказати вам, що це «до усрачки нагально», як він сам висловився.