Лабіринт Мінотавра
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Лабіринт Мінотавра». Краткое содержание книги:
Повість-легенда «Лабіринт Мінотавра» розповідає про прекрасне і трагічне життя Гіпатії — жінки-вченого, оригінального мислителя, математика, астронома IV століття. Відзначена І премією на Республіканському конкурсі на кращу науково-художню книжку.
В центрі другої повісті «На вогні святому спалимо розлуку» — життя й пригоди праслов'янського хлопця Зореслава, що шукає «живу воду», третя повість «Хто зважиться — вогняним наречеться» — знайомить читача з юними сміливцями, які летять до далеких світів.
Лада махнула рукою. Незрима запона колихнулася, попливла, а за нею — в долині — виросли обриси гарних будівель, під сонцем заблищали розмаїті бані покрівель, і все те чарівне поселення потопало в повені буйнолистого саду. Дихнув легіт, запах незнайомих квітів проник у груди, прояснив свідомість. Побратими дивилися на те диво, мовчали, не в силі одвести погляду від небувалого, що так несподівано відкрилося в суворих горах.
— Що повело вас в тяжкі мандри? — порушив тишу Рід.
— Жива вода, — сказав яровит. — Нам треба її мати і привезти до рідного краю. Наші мудрі наставники сказали, що жива вода є лише тут, у зоряних синів…
— Жива вода, — сумовито, хоча й лагідно, повторила Лада, наблизившись до Зореслава. Вона провела долонею по його русявих кучерях, і хлопець відчув у серці солодку знемогу. — Для кожного є своя жива вода, любі діти…
— Не збагну, — прошепотів хлопець.
— Ми покажемо вам те, що належить знати, — сказав Рід. — Ходімо з нами. Ви розповісте нам все, що сталося з вами. А вже потім буде мова про живу воду…
Рід і Лада рушили, і зачудовані побратими стали спускатися вслід за ними до казкової долини…
МІЖ ЗОРЯМИ
Мандрівників поселили у затишному притулку, з вікон якого видно було сад, квітучі кущі троянд, зубці крижаних гір. Піл помешкання встилали пухкі килими, на них можна було сидіти й спочивати. Дві доби хлопці безпробудно спали — тяжка дорога далася взнаки. На третій день до житла завітали Рід з Ладою. Довго тривала щира бесіда. Зореслав оповідав пращурам про життя в далекому Витичі, про царя Горевія й мудрого Бояна, про свою наречену Миросю, яка жде його з мандрів, про вільних лицарів за порогами Сло-вути.
— Ми дамо вам живу воду, любі діти, — сказав Рід, коли Зореслав скінчив свою розповідь. — Ви повезете її до рідного краю, і я знаю — вона стане вам у пригоді. Та перед тим маю до вас слово, хай воно посіє у ваших серцях розуміння прийдешнього. Цар Горевій та й безліч інших володарів земних прагнуть невмирущості: хтось стверджує її розбоєм, щоб жахнути своїм ім’ям грядущих людей, хтось кривавими походами для загарбання чужих скарбів, інші — громаддям будівель, що непотрібними примарами височать над пустелями давно загиблих царств, а дехто ще й хоче увічнити мізерне тіло. Даремні спроби! Час невблаганний. Будівлі володарів, походи, діла — все розвіється в хвилях вічності, як хмаринка у дивоколі. Ходімо, я покажу вам велич зоряного царства…
Вони вийшли з притулку, зупинилися перед великою блакитною кулею, в якій відкрився широкий отвір. Побратими перезирнулися спантеличено, а Зореслав запитав:
— Що це?
— Летючий корабель, — ласкаво всміхнулася Лада. — Входьте, діти, не страхайтесь…
— А він справді підніметься? — недовірливо промовив Дуб, оглядаючи кулю з усіх боків.
— Побачите самі.
— А не впаде?
— Ми літаємо в цьому кораблі до зірок, — сказав Рід. — Це надійніше від земних шляхів.
Побратими схвильовано ввійшли до корабля. їх завели в просторе приміщення, посадили на м’які сидіння. Довкола було чисто, прохолодно. На стінах миготіли барвисті веселкові вогні, інколи в чорних віконцях проскакували фіолетові блискавиці. Рід і Лада сіли перед широким прозорим вікном. В ту ж мить сад, що виднівся надворі, колихнувся, провалився вниз, майнули на сонці крижані верхів’я, забіліли пухнасті хмари, а потім довкола розпростерла незміряні крила темно-синя глибінь неба.
Хлопці розгубилися, до грудей підкочувалися клубки нудоти, в свідомості хлюпали хвилі тривоги, незбагненності, незвичності. Рід і Лада сиділи усміхнені, привітні, і побратими потроху заспокоїлися. Темрява за прозорими шибами згустилася, в суцільній чорноті заясніли зірки, внизу пливла велична блакитно-зеленкувата куля.
— Що то таке? — захоплено скрикнув Вітрограй.
— Земля, — відповіла Лада.
— Та, де ми живемо? — не вірив хлопець.
— Та сама.
— А чом кругла?
— Така є. Всі небесні землі круглі…
— Як місяць? — здогадався Вітрограй.
— Такі, — усміхнувся Рід. — Або як сонце…
— Тоді й там, на інших землях, живуть люди? — зацікавився Зореслав, припадаючи до вікна.
— На одних живуть, на інших — нема. Гляньте на зоряні вогники — то все далекі сонця, такі, як наш Яр-Див, або й більші. Всюди життя, скільки не кинь поглядом, всюди — полум’яні світи. Колись ми жили у тій невимірності, а потім сталася руїна…
— Мені співець Боян оповідав, — озвався яровит. — Я гадав, що то вигадка, казка…