Місто
- Автор: Підмогильний Валеріян
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто». Краткое содержание книги:
Тим прикріше було йому одного вечора побачити, що столик цей зайнятий. Це була майже образа для нього, замах на усталені звичкою права, ба, навіть на саме його «я», що в постійному користуванні обертає мертву річ у свою невідбірну частину. Але, глянувши на загарбника пильніше, Степан підбіг до нього й міцно схопив його за руку.
— Здрастуй, Левко! — крикнув він. — Це ти, Левко!
Той здивовано підвів на нього очі, не пізнаючи.
— Це я, Степан, з Теревенів, пам'ятаєш? — схвильовано казав хлопець, схилившись до товариша. — Пам'ятаєш, ми їхали сюди разом пароплавом? Пізнаєш тепер?
Левко пізнав, але ще більше здивувався.
— Степан? — пробурмотів він. — От, не пізнав би, їй-богу…
І від цих слів душу хлопцеві охопив жаль.
— Чому? — тихо спитав він.
Левко вже посміхався своєю лагідною, без краю вибачливою посмішкою.
— Змінився, — сказав він. — Ач, який прибраний. Ач, який гарний. Красун, та й годі.
Степан хапливо скинув капелюха й сів поруч до столика. Невідоме хвилювання, що прокинулось у ньому при зустрічі, тепер більшало, росло, сягало в далеку глибінь душі гарячою луною. Він дивився на товариша радісними, майже закоханими очима й з невимовною втіхою викривав йому на обличчі ті самі риси, ті самі рухи, ту саму посмішку й лагідність, що покинув давно тому й знайшов незмінні.
— Левко, який я радий, що побачив тебе, — сказав він. — І уявити не можеш, який радий! Ех, Левко, чуже тут усе — і люди, і життя.
— Життя? — обізвався Левко. — Смиканина тут, а не життя. А годують чим, ти подивися!
— Щодня це їм, — відповів Степан.
— Як котам дають.
Він засміявся, показуючи на порцію котлет. І його посмішка здавалась Степанові дотепною, міркування мудрими, вислови чарівними, поводження незрівнянним. І заздрість зайнялась у ньому до того, хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки, разом із жалем за свої шляхи, за пориви, простування і їхню марність. Перед товаришем, зневаженим колись і забутим, він відчув сором шкідливого школяра, що примітив пильний погляд учителя.
— Як же ти живеш, Левко? — скрикнув він.
— Е, ти розказуй спочатку.
І хлопець розповів — коротко, блідо, вимушено про час, що від їхньої розлуки минув, згадав за свої оповідання, за посаду, не почуваючи ні в словах своїх, ні в подіях, що за ними стояли, жодного променя життєвої веселки.
— Ого, та ти цабе, — посміхнувся Левко. — Либонь, карбованців півтораста тягнеш?
— Приблизно. Крім гонорару. А от продав кілька місяців тому сценарій — півтори тисячі взяв.
Левко цмокнув.
— Сто бісів його матері, — промовив він.
Але в голосі його був тільки подив і жодних заздрощів. Потім інша думка звернула його увагу.
— Виходить, ти — український письменник? — серйозно спитав він.
— Виходить, — сумно посміхнувся Степан.
Левко замислився.
— Значить, і живі письменники є? — спитав він.
— А що?
— І є такий, як Шевченко?
— Такого немає.
Левко полегшено зітхнув, мов сучасна література не становила ще для нього нічого загрозливого.
Потім, не хапаючись, розповів про свої діла й плани. Інститут він кінчив і відбув рік практики на Носівській станції[78]. Тепер приїхав одержати диплом й має рушати на Херсонщину, де дістав призначення на районового агронома.
— Аякже... отой учитель-латиніст, що ти жив у нього... що чаєм нас частував? — спитав Степан. І відчув турботну радість від цього дотику до минулого, що раптом ожило в ньому, ще туманне, мов досвітня мла, яку проріже зараз ясний промінь.
— Е, з ним погано, — засміявся Левко. — Зарізався, брат! Сам і ножа собі вигострив. Так і казав, що заріжеться, як філософ якийсь, а ми думали, що манячить. А він і доказав. Ну й мали клопоту.
— А жінка його?
— О, козир-бабуся, хоч і беззуба! Що вже зварити або спекти, так де й ресторанові. Вміли-таки їсти смачно буржуї. Я це думаю її з собою на Херсонщину брати...
— Ти не жонатий?..
— Ще. Вже як на службі оговтаюсь, тоді й кралю заведу. Або й так перебуду.
— Дивак ти! Що ж ти без жінки робитимеш у глушині?
— Полювання там добре, — сказав Левко. — Ну, й степ люблю.