Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Шимі зупинився біля піаніно, з «верблюдячим» відром у одній руці. Він шкірив зуби в посмішці та пробував підспівувати. Не перестаючи співати й не збиваючись зі слів, Петті вдарила його навідліг, і Шимі почвалав далі зі своєю моторошною посмішкою на вустах, у якій, проте, було щось приємне.
Грали в дартс. У кабінці повія, що гордо називала себе ґрафинею Джиліан із ґрафства Кіліан (особа королівської крові у вигнанні, з самого Ґарлана, мої любі, це вам не абищо), вручну задовольняла двох клієнтів і водночас ще примудрялася курити люльку. А вздовж шинкваса, під двоголовим Зірвиголовою, засідала пістрява компанія: рибалки, ковбої, загоничі, підпаски, візники, колісні майстри, столярі, пройдисвіти, скотарі й озброєні бандити.
Проте єдиними бандитами, зі справжньою зброєю, була пара, що пила на самоті ближче до краю шинкваса. Ніхто навіть не намагався скласти їм компанію, і не лише тому, що в їхніх кобурах (які на кшталт стрілецьких висіли в них низько на поясах) виднілися стволи. В ті часи у Меджисі зброєю було важко когось здивувати, хоча мало хто її мав. Але ці двоє мали такий похмурий вигляд, наче їм цілісінький довгий день довелося виконувати небажану роботу, вигляд людей, яким кортить без видимих причин розпочати бійку і відзначити завершення тяжкого дня, придушивши чоловіка якої-небудь новоспеченої вдовиці.
Бармен Стенлі подавав їм віскі — склянку за склянкою, але вступити в розмову навіть не намагався, навіть не сказав «Жарко сьогодні, чи не так, панове?» Від них смерділо потом, а на руках були плями від живиці. Проте пильний Стенлі зумів роздивитися на них витатуювані сині домовини. Хвала богам, з ними не було їхнього друзяки, старого кульгавого чорта з дівочим волоссям. На думку Стенлі, із трьох Великих мисливців за трунами Джонас був найгірший, але й двоє його напарників нічим хорошим не відзначалися. І жодного бажання ставати їм поперек дороги у бармена не було. Якщо пощастить, то й ніхто не стане, невдовзі вони підуть — такий змучений у них був вигляд.
Рейнолдз і Діпейп були стомлені. Ще б пак. Вони цілий день гарували на Ситго — прикривали порожні сталеві танкери з безглуздими словами на боках (ТЕКСАКО, СИТҐО, САНОКО, ЕКСОН), весь час тягали і складали соснові гілки, та закінчувати пиятику рано не планували. Може, якби її Милість була нагорі, Діпейп і пішов би раніше, але та молода красуня (справжнє її ім’я було Ґерт Моґґінс) працювала на якомусь ранчо і раніше ніж через дві ночі не з’явилася б.
— А якщо заплатять готівкою, то й через тиждень, — сердито сказав Діпейп і поправив на носі окуляри.
— В дупу її, — порадив Рейнолдз.
— Саме це я й зробив би, але не можу, бо її тут нема.
— Зараз я роздобуду собі тарілку дарової вечері, — сказав Рейнолдз, показуючи на інший кінець шинкваса, де щойно з’явився полив’яний баняк молюсків, що апетитно парували. — Ти таке будеш?
— Вони схожі на шмарклі. І стікають у шлунок так само. Принеси мені в’яленої яловичини.
— Гаразд, напарнику. — Рейнолдз повільно рушив до іншого кінця шинкваса. Люди боязко розступалися перед ним, уникаючи навіть країв його плаща на шовковій підкладці, що широко майоріли, коли він рухався.
Діпейп, спохмурнівши ще більше (бо подумав про те, як її Світлість там гуляє з ковбоями на ранчо «Піаніно»), перекинув у себе склянку віскі, скривився від смороду живиці, що йшов від його руки, і знову простягнув склянку Стенлі Руїсу.
— Наливай, собако! — прогорлав він. Від його крику ковбой, що спирався на шинквас спиною, сідницями й ліктями, смикнувся. І тут почалося.
Шимі саме прямував до проходу, крізь який винесли молюсків. Зараз він тримав «верблюдяче» відро перед собою обома руками. Пізніше, коли трактир спорожніє, він муситиме прибирати в ньому. Але поки що його робота полягала в тому, щоби блукати залою з «верблюдячим» відром і зливати туди рештки з усіх недопитих склянок. Цей коктейль «Еліксир» Шимі потім виливав у глечик за шинквасом. Наліпка на глечику була промовиста — ВЕРБЛЮДЯЧІ СЦЯКИ. За три пенні будь-хто міг отримати подвійну порцію. То був напій лише для відчайдухів чи нужденних. А що під суворим поглядом Зірвиголови щовечора проходило чимало і тих, і тих, то в Стенлі майже ніколи не 6yлo проблем із тим, щоб спорожнити глечик. Якщо ж під ранок там ще лишалася рідина, то наступної ночі арсенал йолопів мав поповнитися свіжими резервами.
Але того вечора Шимі так і не встиг донести коктейль до глечика «Верблюдячі сцяки», бо перечепився через чобіт ковбоя, який сіпнувся від крику. Здивовано щось пробурмотівши, прибиральник упав на коліна, вміст відра вихлюпнувся і, за першим законом підлості Сатани (якщо щось погане може статися, то воно неодмінно станеться), облив Роя Діпейпа з ніг до голови гримучою сумішшю пива, ґрафу і «білої блискавки».