Янтарне скло

Подорож тривала досить довго. Хоча якась частина Ліри все ще сочилася болем, уявляючи Пантелеймона, кинутого на березі, інша частина поступово пристосовувалася до цього болю, оцінювала свою силу, з нетерпінням чекала зустрічі з невідомим.

Дівчинку міцно тримали руки Віла, але сам він також дивився вперед, намагаючись поглядом пронизати вогкі сірі сутінки та почути щось відмінне від монотонних ударів весел по воді. І ось нарешті хлопець помітив щось нове: просто за курсом лежав якийсь стрімчак чи острів. Сплеск луною відскочив від скель, а потім туман наче потемнішав.

Перевізник витягнув одне з весел — він повертав човна трохи ліворуч.

— Де ми? — пролунав голос шевальє Тіаліса, майже такий самий, як завжди, але трохи грубіший, наче він також тривалий час боровся з болем.

— Біля острова, — відповів човняр. — Ще п'ять хвилин, і ми пристанемо до берега.

— А що це за острів? — спитав Віл — як йому здалося, якимось іншим, майже невпізнанним через відчутий біль голосом.

— На ньому розташовані ворота, що ведуть до країни мертвих, — промовив перевізник. — Ними проходять усі: королі, королеви, вбивці, поети, діти… Назад ніхто не вертається.

— А ми повернемося! — палко прошепотіла Ліра. Човняр нічого не відповів, однак його старезні очі були сповнені жалю.

Підпливши ближче до берега, подорожани побачили похмурі темно-зелені віти кипариса та тиса, що низько нависали над водою. Берег тут був вельми крутим, а дерева росли на ньому так густо, що між ними навряд чи пройшов би навіть горностай, і коли Лірі спало це на думку, вона чи то гикнула, чи то схлипнула: Пантелеймон показав би їй, як він може це зробити, але він ще нескоро зможе показати їй хоч що — можливо, взагалі ніколи.

— Ми вже мертві? — спитав Віл у човняра.

— А яка різниця? — відповів той. — Дехто приходив сюди, так і не повіривши, що він помер. Такі люди повсякчас твердили мені, що вони живі, що сталася помилка і хтось за це неодмінно заплатить — то й що? Були й інші, вони, бідолахи, ще за життя хотіли стати мертвими. Життя їхнє було сповнене болю та суму, і вони вбивали себе, прагнучи вічного спокою, але з'ясовувалося, що все змінилося тільки на гірше, проте цього разу вже не можна було втекти: хіба можна знову повернутися до життя? Були й такі, що за життя весь час хворіли, або, скажімо, немовлята, котрі ледь устигали народитися на світ, аби потрапити до країни мертвих. Я безліч разів перепливав це озеро, тримаючи на колінах плачуче немовля, котре так і не відчуло різниці між «тут» і «там». Але найнеприємнішими пасажирами є старі, особливо багатії: вони бурчать та несамовито проклинають мене, жаліються й верещать: «Куди ти нас везеш?» Вони повідомляють, що накопичили за життя безліч золота, і пропонують його мені, щоб я відвіз їх назад; вони кажуть, що я пошкодую за це, бо в них є могутні друзі, вони особисто знайомі з папою, королем таким-то й герцогом таким-то, що вони дуже поважні люди, і мене жорстоко покарають… Однак єдина істина полягала в тому, що вони перебували в моєму човні і я віз їх до країни мертвих. Усі ці королі й папи також свого часу були тут — нерідко швидше, ніж вони того хотіли. Я дозволяв їм кричати й біснуватися: вони були не у змозі зашкодити мені. Зрештою всі вони замовкали. Тож якщо ви не знаєте, живі ви чи мертві, а дівчинка кладе голову на відсіч, що повернеться до живих, я нічого не скажу всупереч. А ким ви є, ви дуже скоро дізнаєтесь.