Вогнем і мечем. Том перший

Пан Заглоба дістав із-за халяви ложку разом із виделкою і подав їх Гелені, потім розклав перед нею на чапраку яловичу печеню і хліб.

— Їж, мила панно, — припросив він. — Голодного черева не заговориш. Коли в животі пусто — у голові горох і капуста. Ми з тобою уже й так раз схибили, бо, як з'ясувалося, ліпше було б у Лубни тікати, але тепер пізно. Князь, напевно, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. До страшних часів ми дожили, бо громадянська війна — це з усього лихого найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було б у ксьондзи піти, до чого я і покликання мав, бо чоловік спокійний і поміркований, але фортуна інакше розпорядилася. Боже мій, Боже мій! Був би я зараз краківським каноником і співав би часи на почесному місці у костьолі, бо голос у мене дуже гарний. Але що ж! Змалечку подобалися мені жінки! Хо-хо! Ти не повіриш, мила панно, який я був красунчик. Часом гляну на котрусь, і її наче громом ударить. Мені б років із двадцять скинути, туго б довелося панові Скшетуському. Гарнюсінький із тебе, мила панно, козачок. Тож не дивно, що хлопці за тобою увиваються і один одного за чуба беруть. Пан Скшетуський теж забіяка неабиякий. Я був свідком, як Чаплинський на нього нарвався, а він хоч і був трохи під мухою, та як схопив того за комір і — перепрошую милу панну — за шаровари, як грюкнув ним об двері, то, скажу я тобі, мила панно, у того всі кості з вертлюгів повискакували. Старий Зацвіліховський теж мені, мила панно, про твого нареченого розказував, що доблесний він рицар, князя-воєводи улюбленець, та й сам я відразу зрозумів, що жовнір він гідності не останньої і досвідчений не на роки. Але спечно стає. Хоч і приємне мені, мила панно, твоє товариство, та я не знаю що дав би, аби вже бути у Золотоноші. Бачу, вдень нам доведеться у травах відсиджуватися, а вночі їхати. От тільки не знаю» чи витримаєш ти, мила панно, такі злигодні?

— Я здорова і всі злигодні витримаю. Можемо хоч би й зараз їхати.

— Зовсім не жіноча в тебе, мила панно, фантазія. Коні вже повалялися, тож я їх зараз посідлаю, аби про всяк випадок були готові. Відчуватиму себе в безпеці аж тоді, коли побачу кагамлицькі очерети й зарості. Якби ми з битого шляху не звертали, ближче б до Чигирина на річку виїхали, а тут від тракту до води, либонь, із милю буде. Так я собі міркую. Відразу ж переправимося на другий бік річки. Скажу тобі, мила панно, що мені страх як хочеться спати. Учора всеньку ніч промарудилися в Чигирині, вчорашній день лихо мене у Розлоги з козаком несло, а сьогоднішньої ночі знову з Розлогів несе. Так на сон хилить, що я навіть розмовляти втратив охоту, і хоч мовчати я не маю звички, бо філософи кажуть, що кіт мусить мишей ловити, а хлоп говорити, однак я відчуваю, що язик мій трохи зледащів. Тож даруй мені, мила панно, якщо я задрімаю.