Астальдо
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Астальдо». Краткое содержание книги:
— Будь обережним, — наставляв юнак розумну тварину, — май на увазі — сюди можуть приблукати небезпечні тварі.
— Повернися, — відгукнулося у голові, - повернися, Ельда… Не бійся за Моретінде — я захищу себе…
Молодий воїн зняв з вороного свій наплічник з гаками та мотуззям, повісив через плече дорожню сумку, забрав тул зі стрілами та лук, і рушив вперед
Ще кілька днів Фіндекано йшов горами, керуючись на задимлений триглавий верх. Нарешті йому пощастило — він побачив невеличкий загін орків, чи-то вартових, чи-то вивідачів. Побачив раніше, ніж тварі винюшили його самого. Ант не любив оповідати про орків, але дещо розказав, в тому числі і те, що нюх у них розвинений краще, ніж зір.
Орків було четверо — керманич і троє вояків. Командира було видно одразу: окрім штанів та шкуратяного нагрудника, вояка мав на собі навіть чоботи. Решта мандрувала босоніж, що їм зовсім не заважало. Чоботи, очевидячки, були ознакою престижу, як і нагай в лапах старшини, яким той і користувався час від часу.
Тварям не чужим був навіть потяг до краси, звичайно в орочому її розумінні. З носа командира звисало золоте кільце, лапаті вуха були проштрикнуті, і з них стирчали звичайнісінькі залізні вухналі. А на його грудях Фіндекано побачив таке, від чого у нього перехопило подих.
На брудній волохатій шиї орка бовталася золота пектораль на якій було зображено соколів Ороме…
Нолофінвіон втягнув в себе повітря… Вдих… Видих… Не наробити дурниць… Тварь з пектораллю брати живцем — він бачив Майтімо, він зірвав з шиї бранця блискучу річ… Якщо, звісно, не відібрав її у іншої тварі. Решту — на смерть і одразу. Тільки б не втік красень-командир — в крайньому разі доведеться стріляти по ногах…
Стріла звично лягла на лук… Смертоносний посвист… Він не стріляв так і на змаганнях, блискавично змінюючи стріли…
Двоє орків полягли, так і не зрозумівши, що сталося. Третій закрутився на місці, намагаючись видерти стрілу, що пробила йому голову і застрягла в черепі. Старшина у чоботях кинувся навтьоки, і отримав стрілу у стегно. Тієї ж миті Фіндекано вистрибнув зі своєї засідки й повалив пораненого на каміння, до якого й придавив, сівши на орка верхи.
Не витрачаючи слів на зайві розпити, юнак вп’явся поглядом в люті червоні очиці, намагаючись встановити зв’язок. План його було основано на чутках, що орки не можуть спілкуватися подумки, а раз нема оsanwe, то нема і аvanire… Захиститися від учня Ірмо ця істота не зможе. Нехай у тварей нема душі, але ж про щось вони мислять, нехай це щось і складається з тих трьох бажань, про які говорила Лаурендіе…
Душі у орка він дійсно не відчув.
Перед очима Фіндекано за лічені хвилини промайнуло все життя тварі — від маленького орченяти, котре гризлося з собі подібними, і вижило тому, що загризло кількох своїх братів, до дорослого орка, який достиг певних висот, був винагороджений нагаєм і чоботями, і добре пам’ятав високого квена з рудою косою, що сповзала з-під шолома, цей квен бився двома мечами, нагромаджуючи довкола себе трупи орків, яких командир у чоботях нагаєм гнав до бою. То був молодняк, його було не шкода, а він, досвідчений воїн, мав суворого наказа — не вбивати рудоволосого квена, а вимотати і взяти живим.
Та рудоволосий прорвав кільце, і, можливо, вирвався б з оточення, але тут з’явився балрог, Втілений Вогонь, довкола нього тріскалося каміння, і орки, підлеглі командира у чоботях, розбіглися з вереском, бо Втілений Вогонь не дуже-то роздивлявся, хто стоїть у нього на дорозі. Він знищив кількох позосталих квенів, що були з рудоволосим, а той, замість тікати, блискавкою метнувся вперед і вгородив в живіт Втіленого Вогню обидва свої мечі… Втілений Вогонь завив, а рудоволосий спритно вивернувся з-під вогняного батога, закричав щось переможне — і тут прийшов Готмог, старший над балрогами… Від його-то булави рятунку немає, він лише змахнув нею, зачепив блискучий шолом рудого квена, і той простягнувся на камінні і затих…
Згідно наказу, високого квена доправили до Ангбанду живим і цілим, якщо не рахувати бойових ран. По дорозі, коли непритомного бранця тягли, прив’язаним до волокуші, з нього зідрали кольчугу, і він, командир Игир, за правом сильного привласнив блискучу цяцьку, яку квен ховав на грудях. Згодом Игир бачив рудого ще раз — великий воїн Больдог, хай ніколи не зітруться його чоботи, наказав йому, Игиру, відрізати полоненому волосся, не розплітаючи коси. І Игир зробив це, попередньо вдосталь порозважавшись, водячи лезом ножа то по горлу бранця, так, що аж кров виступала на білій шкірі, то по обличчю, а Больдог і решта всмак реготали і тішились. Зрештою Больдогу набридло чекати, та й полонений не скімлив, не пручався, і видавався витесаним з каменю. Тож Игир обтяв квену волосся, віддав косу Больдогу, і більше не бачив полоненика. Інші орки з зовнішньої варти говорили, ніби з його мук втішається сам Хазяїн Вовкулаків, а тому їм, простим вартівникам Твердині, не бачити цієї розваги — не по чину.