Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
— Ге, докторе! — звернувся до мене Бебер. — Чи правда, що цієї ночі підібрали одного чоловіка на Святешному майдані? І горлянка в нього перерізана лезом? І ви його дивились? Це правда?
— Ні, Бебере, не я, не я його дививсь, а доктор Фролішон.
— У-у, а моя тітка казала, що дуже хотіла б, якби то були ви. Бо тоді ви б усе розказали…
— Бебере, почекаймо до наступного разу.
— А що, часто отак убивають людей? — спитав іще Бебер.
Я ледве встиг проминути хмарку куряви, що її зняв Бебер, коли загула прибиральна машина. Розвихрився справжній тайфун, розметавши цівочки води й заповнивши всю вулицю клубами ще густішої ядучої пилюги. Ми не бачили одне одного. Бебер аж заревів з утіхи, розічхався й застрибав на одній нозі. Його личко з синцями під очима, злипле волосся, викривлені мавп'ячі ноги — все звивалось у конвульсивному танці навколо віника.
Беберова тітка повернулася з убиральні. Вже встигла вихилити чарочку й, очевидно, нанюхатись ефіру, — цю звичку вона набула, коли служила в лікаря і в неї дуже болісно різалися зуби мудрости. Від зубів тепер їй лишилися тільки два передні, проте вона ніколи не забувала їх чистити. «Коли б вам, як мені, довелося служити в лікаря, ви б знали, що таке гігієна». Консьєржка давала медичні поради сусідам — і близьким, і далеким — аж до Безона.
Цікаво було б дізнатися, чи вона бодай про щось коли думала. Тільки плела язиком, ні над чим не замислюючись. Коли ми були самі, без свідків, Беберова тітка сама питала в мене поради. В певному розумінні це мені навіть лестило.
— Докторе, я таки змушена вам сказати, — ви ж бо лікар, — що Бебер — то малий негідник! Він чіпає свій орган! Два місяці тому я помітила це і питаю себе, хто міг навчити його такої гидоти? Таж я його добре виховувала! Я заборонила йому… Але він почав знову…
— Скажіть йому, що через це він стане придурком, — дав я їй класичну пораду.
Бебер, слухаючи нас, був невдоволений.
— Нічого я не чіпаю, це неправда, це Ґажин хлопець мені пропонував…
— Бачите, а я ще сумнівалася, — протягла тітка. — Та в родині Ґаґів, — знаєте, ті, на шостому, — всі мерзотники. їхній дід, кажуть, уганяв за цирковими вершницями… Подумайте лишень — за вершницями! Скажіть мені, докторе, поки ми ще тут, чи не могли б ви приписати такий сироп, щоб у нього відпала охоча чіпати свій орган?
Я пішов з тіткою до її комірчини, щоб виписати малому Веберові антипорочний сироп. Я був занадто люб'язний з усім тамтешнім людом і добре це усвідомлював. Ніхто не платив мені. Я консультував усіх задурно, надто з цікавосте. То була моя хиба, бо дармові послуги ніхто не цінує. Беберова тітка, як і решта, користалася моєю чванькуватою некорисливістю. Ба більше: надуживала її. Я вдавав, ніби нічого не бачу, прикидався. Плентав за людьми. Вони тримали мене, ці плаксиві хворі, і то дедалі цупкіше, я опинився на їхній ласці. Водночас виказували мені всю свою нікчемність, яку ховали в закамарках власної душі й нікому, крім мене, не показували. А за таку гидь жодна ціна не зависока. Але гидь прослизала між пальцями, мов слизька змія.
Якщо житиму досить довго, коли-небудь я розповім про все.
«Стережіться, падлюки! Дайте мені ще кілька років бути з вами люб'язним. Поки що не вбивайте мене. Як буду покірливим і безборонним, то зможу сказати все. Запевняю, що тоді так само копну вас ногою, як ту заслинену гусінь, що в Африці заповзала гидити до моєї хижі, і я вас зображу такими нікчемними страхопудами, такими гидомирними мерзотниками, що ви від того нарешті, може, й виздихаєте».
— А він солодкий? — запитав Бебер про сироп.
— Ні в якому разі не солодіть його, — порадила тітка. — Паскуда мала, він не заслуговує, щоб йому солодили, він і так краде в мене забагато цукру! Такого нахабу й мерзотника ще світ не бачив! Він скінчить тим, що вб'є рідну матір!
— Нема в мене матері, — не збентежившись, гостро відказав Бебер.
— Падлюка! — визвірилась на нього тітка. — Я тебе батогом оперіщу, коли ти отак відповідатимеш. — Тітка справді потяглася за батогом, а малий чкурнув на вулицю. «Паскуда!» — загорлав він у коридорі. Тітка почервоніла й повернулася до мене. Ми помовчали й заговорили про інше.
— Вам, докторе, мабуть треба провідати жінку з будинку номер чотири на вулиці Рудокопів… Там живе давній службовець нотаріальної контори, і я говорила йому про вас… Сказала що ви лікар, який найласкавіше ставиться до хворих.