Хроніки Південного

Дорогою додому я роздумував, що можна багато про це розповідати, та як оповісти, чому боїшся купатися в сутінках у ставку. Тому не зможу, і навіть не намагатимуся. Правда, люди розповідають про те, як бачили НЛО, як зустрічалися уві сні на даху. А тут — лише ставок з жабами та п’явками. Тут нікого нема, але страшно. Боїшся, і не можеш розповісти чому. А головне, що те, чого немає, але боїшся, і є реальнішим за все інше. Реальніше за оригінальні кепки Chicago Bulls, реальніше за Мачерніса, Гессе, і навіть за новозеландську гаку чи Достоєвського. Той холод з глибини реальний.

Коли порівнювати: боїшся дістати ще раз від того каратиста, боїшся останньої пісні на танцях і ламбади, боїшся передати м’яча Барану, боїшся митників на кордоні та мєнтів на базарі, а також курв у Ганновері, та залишитися на ніч у тому місті, хоча в газеті про тебе написали, що ти — безстрашний боєць. Це все — просто гівно, коли порівнювати з тою холоднечею, яка в сутінках підіймається з дна ставка. Незважаючи на те, що в ставку з тобою нічого лихого не може трапитися, боїшся цього зовсім по-іншому, найсерйозніше.

І навпаки: стоїть дуб посеред поля, здається — гора спокою, особливо увечері, коли стелиться серпанок. Бодай піди, обійми і стій, як той чередник Лапінас, коли обіймав свою липу. Хоча розумієш, що кабани з лісу можуть роздерти твою дупу тільки так.

Та що я тут верзу, потрібно змінити тему. Просто літо було довгим, а коли час затягується, зазвичай нема про що розповісти.