Золотий дім

— Годі, — перебив його Нерон Ґолден. — Припиніть і негайно забирайтеся звідси.

За цілу наступну годину не пролунало жодного слова. Василіса забрала малого Веспасіана нагору, а решта нас залишилася стояти або сидіти в товаристві труни, кожен на самоті з власними думками. У цю жахливу годину я усвідомив, що після смерті Апу нарешті переконав мене в чомусь, чого я не хотів визнавати впродовж нашої дружби: що людське невимовне неодмінно співіснує з тим, що піддається пізнанню, і що люди криють у собі таємниці, яких не розтлумачать жодні пояснення. Як би я не намагався, я не міг пояснити тієї легкості, з якою він, з-поміж усіх Ґолденів, погодився скинути свою індійську шкіру й вирушити на захід зі свого міста до Ґринвіч-Вілидж. Старий мав за плечима досить темних справ, Петя — достатньо реальний і злободенний розлад, а Діоніс — достатньо потаємних прагнень на майбутнє; цим і можна було пояснити їхній вибір, але Апу був глибоко залучений у життя рідного міста, кохав і був коханий, і розбите серце не видавалося достатнім поясненням його бажання виїхати. Голос розуму в мені припускав, що з усіх синів Нерона він найвиразніше достеріг тіньові справи батька й це його налякало — і, може, це була частина правди. Можливо, те, що він говорив про стару школу виховання, коли батькові рішення вважалися обов’язковим до виконання законом, також мало з цим щось спільне. Але інший голос — голос, який він мені прищеплював, а я цьому опирався — тепер викликав в уяві іншу картину: Апу сидить, мабуть, схрестивши ноги, й медитує на широкій мармуровій терасі родинного дому на пагорбі із заплющеними очима, зазираючи всередину, чи куди він там ще зазирав у пошуках поради, і чує інший голос — не той, що шепотів до мене, а може, й той самий, або ж це був його голос чи голос, ним придуманий, або ж, як він сам би це сформулював, він під’єднався до чогось, у що завжди вірив, — до голосу Всесвіту, мудрості всього сущого, голосу, якому довіряв; і той голос промовив: Рушай. І він, як Жанна д’Арк, як святий Іван Богослов, як вигаданий ним самим «Апу Ґолден», якого в Нью-Йорку переслідували привиди його колишнього Я, — як містик, яким він і був, послухавшись своїх голосів або, як сказали б ми, скептики, під дією пориву, рушив.