Заповіт мисливця
- Автор: Лускач Рудольф Рудольфович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Валерий Александрович Шевчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Заповіт мисливця». Краткое содержание книги:
Не бажаючи, щоб ці скарби потрапили до рук пригноблювачів, він залишає своїм нащадкам зашифрований заповіт. І ось уже в наш час по слідах старого мисливця вирушає експедиція. Безліч небезпечних пригод довелося пережити її учасникам, поки вони досягли заповітної мети.
Автор роману Рудольф Лускач — чеський письменник, який багато років працював у Радянському Союзі — з любов'ю розповідає про чарівну природу Сибіру, про величезні зміни, що сталися тут за роки Радянської влади, показує чесних і мужніх людей, життя яких завжди буде хорошим прикладом для молоді.
Усі притихли від несподіванки. Та ось Єменка, ради престижу, напевне, а може, з поваги до Петра Андрійовича, першим висловив свою згоду. Старобор же тим часом шкрябав у голові п'ятірнею і щось мурмотів. Тамара допитливо поглядала то на промовця, то на Олега, який, підтримуючи мене, похмуро мовчав. Озвався тільки Шульгін, заявивши, що запропоновані заходи — зайві. Мовляв, банда, якщо вона взагалі існує, навряд чи відважиться на повторний напад, бо вже видала себе й позбулася ефекту раптовості. Він не новачок в тайзі і знає, що тут можливе, а що ні. Бандити розуміють, що не сьогодні-завтра ми повідомимо відповідні органи про їх появу, а тому вже подалися, мабуть, до інших країв, щоб уникнути можливої зустрічі не тільки з нами, але й з іншими людьми.
Хоч ці аргументи й здавалися серйозними, але Чижов уперто стояв на своєму. За прийнятим у нас звичаєм, він поставив свою пропозицію на голосування. Шульгін був єдиним, хто голосував проти, і йому довелося пристати до загальної думки. Посміхнувшись, лісничий сказав:
— Здається, Петро Андрійович бере на себе функції славетного Дон-Кіхота, не вистачає тільки…
Чижов голосно перебив його:
— Ти маєш на увазі цього воскресителя запорошеного лицарства? Але ж він їздив не сам, у нього був слуга, обачливий Санчо Панса, і ти б для цього підійшов.
Лісничий був здивований такою меткою відповіддю, проте опанував себе і відповів:
— Дозволю собі нагадати, що після Жовтневої революції слуг у нас нема, хоч для тебе я зробив би виняток, якби ти платив мені червінцями.
— В такому разі будеш рядовим. Поїдеш за Єменкою.
Лісничий з робленою серйозністю виструнчився і відрубав:
— Слухаюсь, товаришу командир!
Ми всі засміялися й один за одним повторили те саме. Потім швиденько нав'ючили коней і вирушили в путь.
Олег почував себе цілком добре, хоча й змушений був уникати струсів і різких поворотів голови. Через це ми посувалися помалу. Раз по раз Тамара гукала Єменці, щоб він їхав повільніше і вибирав рівніші місця.
Олег вдячно їй посміхався. Коли зупинялися, він соромлячись пестив Тамарину руку, і дівчина червоніла, немов та півонія.
Було тихо і душно. Собаки, висолопивши язики, йшли поряд з кіньми і хекали так голосно, що заглушали навіть кінський тупіт. Вдалині над тайгою височіли тьмяні вершини якоїсь безіменної гори, що час від часу зникала за високим частоколом дерев. Вузенька стежка знову завела нас під густе верховіття дерев, куди не проникав жоден сонячний промінь. Але зате тут роїлися мухи й комашня, які страшенно дошкуляли нам. Опівдні, під'їхавши до невеличкої річки, ми зробили короткий привал. Поки Тамара й Старобор готували обід, ми так накупалися в холодній воді, що аж зубами цокотіли. Наші коні теж позаходили у воду, вибирали, де глибші місця, і з видимим задоволенням занурилися по самісінькі голови. Пустотливий собака Вірний, плаваючи біля коней, намагався вилізти одному з них на спину. Якось йому це вдалося, але тільки на хвилинку. Коли кінь знову заглибився, собаці довелося плисти самому, і він невдоволено загавкав.
Далі ми їхали без будь-яких пригод, дотримуючись-встановленого порядку й визначеного кожному місця. Увечері Єменка з Чижовим так розмістили наш табір, що підійти до нього непомітно було неможливо. Ми отаборились у вузькій долині, де з одного боку протікала досить широка річка, а з другого — нависала стрімка скеля. За річкою розкинулися великі болота, тому і з цього боку нам ніщо не загрожувало. Крута скеля теж була неприступна, отже, лишався єдиний хід до табору — долиною, але його стерегли собаки.
Сонце вже сідало, на обрії помітно згасали червонясті барви, пурпурові хмарки в піднебессі втрачали свій мерехтливий блиск. Міняючи прекрасні шати, хмарки ставали все менш привабливими, поки, нарешті, не розтанули в однотонній сивині присмерку. Останні промені сонця лягли вузенькими пружками на скелю з одинокими деревами й кущами, звеселивши їх усіма барвами райдуги. Війнув тихий вітерець, прошумівши кронами дерев, потім спустилися сутінки й затягли опоною все навколо.