Пригоди Шерлока Холмса. Том II

Вони промчали милю чи дві, наздогнали пастуха з чередою й спитали, чи не бачив він погоні. А той, як розповідають, був такий переляканий, що спочатку не міг ані слова промовити, але врешті признався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої бігли пси. «Але я бачив і щось інше, — мовив він. — Х’юґо Баскервіль пронісся повз мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки гнався собака, і хай Господь мене боронить ще колись побачити таке пекельне поріддя в себе за спиною». П’яні сквайри вилаяли пастуха й помчали далі. Та невдовзі поза спинами в них сипнуло морозом, бо вони почули на болоті тупіт кінських копит, і ворона кобила, вся змилена, промчала повз них із порожнім сідлом. Бенкетарі, охоплені страхом, з’юрмились, а потім рушили далі через болото, хоча кожен з них, якби був тут сам, радо завернув би свого коня назад. Вони поволі просувалися вперед і врешті-решт уздріли собак. Усі гончаки, здавна відомі своєю люттю, жалісно скавуліли, скупчившись біля великої яруги; деякі з них, зіщулившись, одбігали вбік, а ще кілька, наїжачивши шерсть і виблискуючи очима, силкувалися пролізти крізь вузьку улоговину, що перетинала їм шлях.

Їздці зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезішими, ніж були на початку погоні. Ніхто з них не насмілювався ступити ані кроку вперед, однак троє найхоробріших — чи, може, найзахмеліліших — усе ж погнали коней у глиб яруги. І там їхнім очам відкрилася широка лука, а на ній — два високі кам’яні стовпи, з тих, що стоять тут іще з прадавніх часів. Місяць ясно осявав луку, посеред якої лежала нещасна дівчина, — вона сконала зі страху і втоми. Але не її тіло й не тіло Х’юго Баскервіля, що лежало поряд, змусило трьох непутящих гульвіс відчути, як волосся стало диба на їхніх головах: над Х’юґо, вчепившися йому в горлянку, стояло бридке чудовисько — великий чорний звір, що скидався на собаку, але набагато більший за всіх собак, яких доводилося бачити смертному. І чудовисько це на їхніх очах розірвало Х’юґо Баскервілю горлянку, повернуло до них свої криваві щелепи і блиснуло вогненними очима; всі троє зі страху скрикнули й помчали, репетуючи, щодуху болотами. Один з них, як розповідають, помер іще тієї самої ночі від жаху, свідком якого був, а двоє інших до кінця життя не могли опам’ятатись.