Новітнє вчення про тлумачення правових актів

7. Ідея множинності критеріїв поділу правових норм на загальні і спеціальні впевнено увійшла в практику правосуддя, про що свідчить наступний уривок із рішення Конституційного Суду України: «Аналіз змісту і структури правових норм, викладених у частині шостій статті 22 Закону України «Про міліцію» та частині сьомій статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку», свідчить, що вони за сутністю є тотожними, за формою диспозиції — уповноважуючими, за колом суб’єктів — спеціальними, а за роллю у механізмі правового регулювання — загальними. Розбіжність у розумінні та застосуванні норм права, що розглядаються, зумовлена тим, що, по-перше, абсолютна визначеність їх гіпотез супроводжується відносною визначеністю та відсильним характером їх диспозицій; по-друге, явні ознаки цих норм як спеціальних за колом суб’єктів, на яких поширюється їх чинність, не завжди дають змогу виокремити таку їх визначальну рису як загальних норм щодо конкретних норм, сформульованих чи в статті 22 Закону України «Про міліцію», чи в статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку», а також щодо всіх інших конкретних положень, що передбачають пільги для працівників міліції або для осіб рядового та начальницького складу державної пожежної охорони, тобто ще кількох статей названих законів. Лише врахування цих та інших особливостей норм, що піддягають офіційному тлумаченню, дає точне і однозначне їх розуміння, яке досягається шляхом буквального тлумачення, врахування співвідношення і взаємодії загального, особливого та одиничного, і не потребує обмеження чи розширення або будь-яких уточнень їх словесного викладу»[165]. У цих міркуваннях викликає заперечення філософський підхід (врахування «взаємодії загального, спеціального і одиничного»), множинність критеріїв поділу правових норм на загальні та спеціальні (називаються коло суб’єктів і роль у механізмі правового регулювання), використання як рівноцінних понять правової норми і положення закону (йдеться про загальні норми щодо конкретних норм... а також щодо всіх інших конкретних положень...»).

8. Визначаючи сферу дії правових норм (гіпотезу в її широкому розумінні) критерієм поділу правових норм на загальні і спеціальні, слід мати на увазі, що зміст гіпотези може випливати із тієї частини нормативного тексту, в якій текстуально закріплюється диспозиція відповідної правової норми. Так при співпоставленні правових норм, які встановлені ч. 2 ст. 1195 ЦК («у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати») і абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК («якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості») складається враження, що гіпотези цих норм співпадають, а колізія між ними вирішенню не піддається, бо при повному співпадати гіпотез двох правових норм вони мають різні диспозиції. Але ж при аналізі диспозиції правової норми, що встановлена абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК, не можна не помітити, що вона приписує розмір відшкодування визначати, зокрема виходячи із заробітку потерпілого до його звільнення з роботи. Це означає, що такий заробіток був, а потерпілий раніше працював. Цей аналіз тієї частини тексту абзацу третього ч. 3 ст. 1197 ЦК, якою (частиною) встановлюється диспозиція відповідної правової норми, допоміг уточнити зміст гіпотези цієї правової норми: ця правова норма поширюється на випадки, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, але раніше працював. Порівнюючи цю гіпотезу з гіпотезою правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, легко виявити, що вужчою є гіпотеза правової норми, що встановлена абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК: правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, поширюється на всі випадки, коли потерпілий на момент завдання шкоди не працював, а правова норма, що встановлена абзацем третім ч. 3 ст. 1197 ЦК, — тільки на ті випадки, коли потерпілий на момент завдання шкоди не працював, а раніше працював. Відтак, остання правова норма є спеціальною правовою нормою порівняно з правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, що є загальною, бо поширюється на випадки, коли потерпілий на момент завдання шкоди не працював (незалежно від того, працював він раніше чи ні). Колізія між цими двома правовими нормами вирішується на користь спеціальної правової норми, що встановлена абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК. Загальна правова норма, встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, застосовується до відносин, не врегульованих абзацом третім ч. 2 ст. 1197 ЦК (коли потерпілий не працював ні в момент завдання шкоди, ні раніше).