Все королівське військо

— Хлопче,— відповів він,— ти працюєш у мене тому, що я це я, а ти це ти. Наша згода грунтується на природі речей.

— З біса добре пояснення.

— А це не пояснення,— сказав Хазяїн і знову засміявся.— Ніяких пояснень не буває. Ні на що. Єдине, що ти можеш,— це послатися на природу речей. Як маєш досить хисту, щоб добачити їх.

— Я не маю стільки хисту,— мовив я.

— Ти маєш його досить, аби відкопати що там є на судді.

— А може, нічого й немає.

— Дурниці,— сказав він.— Іди лягай.

— А ти ще не лягаєш?

— Ні,— відповів він.

І я пішов, а він лишився й почав ходити в темряві по подвір’ю, похиливши голову й зчепивши руки позаду, повільною недбалою ходою,— так наче в неділю серед дня вийшов прогулятися по парку. Та надворі був не день, а чверть на четверту ночі.

Я ліг у ліжко, але заснув не одразу. Я думав про суддю Ірвіна. Про те, як він подивився на мене цієї ночі, повернувши свою довгу стару голову, як блищали його жовті очі й як задерлася губа над міцними старими жовтими зубами, коли він сказав: «Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі подобається твоя робота?» Та ця думка майнула й зникла, і я побачив, як він сидить у довгій кімнаті в білому будинку біля моря, граючи в шахи з Ученим Прокурором, ще не старий чоловік, ще досить молодий, і його довгасте повнокровне обличчя з орлиним носом схилене над шахівницею. Але й це видиво одразу зникло, і ось уже те обличчя схилилося до мене одного сірого, вологого й вітряного зимового ранку серед високого сірого очерету, і я почув: «Треба було цілити трохи вперед, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням. Та дарма, синку, я ще зроблю з тебе справжнього мисливця». І на обличчі з’явилася усмішка. А мені захотілось обізватися, запитати: «Чи є на вас щось, суддя? Чи знайду я що-небудь?» Але його обличчя й далі всміхалось, і я заснув. Не встиг обізватись і заснув, поки обличчя ще всміхалося до мене.

Потім настав новий день, і я взявся відкопувати того здохлого кота, виколупувати мушину личинку із сиру, вишукувати черв’ячка у троянді, вибирати муху з-поміж родзинок у рисовому пудингу.

Я знайшов те «щось».

Але не одразу. Таке не знаходиш одразу, коли зумисне розшукуєш. Воно поховане під сумними нашаруваннями часу, і там йому, власне, й місце. Та ти й не хочеш знайти його одразу, коли ти студент-історик. Якщо знайти одразу, не буде нагоди показати своє вміння. Та я мав нагоду показати своє вміння.

Перший крок до мети я зробив того ж таки дня, сидячи в столичному пивному барі за батареєю порожніх пляшок. Я припалив нову сигарету від недокурка попередньої і поставив собі таке запитання: «Що, крім первородного гріха, найімовірніше може спонукати людину до безчесного вчинку?»

Я відповів: «Честолюбність, кохання, страх, гроші».

Я запитав: «Чи суддя честолюбний?»

І відповів: «Ні. Честолюбна людина прагне, щоб інші вважали її визначною. Суддя знає, що він людина визначна, і йому байдуже до того, як вважають інші».

Я запитав: «А як щодо кохання?»

Я не мав і тіні сумніву, що свого часу суддя не цурався жінок, одначе так само не мав сумніву, що ніхто в Берден-Лендінгу та його околицях нічогісінько про це не знає. Бо якщо в такому невеликому містечку хтось щось про когось знає, то невдовзі це стає відомо всім.